— Ми б дали якусь копійку… Чо’ ж на церкву не дати… — бідкається, почувши про церкву, братова Марина. — Али ж самі ледве кінці з кінцями зводимо: то вимерзло, то згоріло, то податки, а то ціни… Не ціни, а горе! І шо лиш вони собі думають там, нагорі, про цього селянина?! Усе ж віддай за дурно: і м’ясо, і молоко! А зерно?! От уже який год сортову пшеницю приймають за копійки — як фуражну! А горох так і зопрів в піднавесі! Не прийняли по тій причині, що наче елеватори були переповнені. А ще ж, щоби прийняли, могрича чималого треба дати! А тут і на солярку, така ж уже дорогуща, треба, і пайщикам — за паї платити треба, і сапільникам, і жниварям… Дурно ж ніхто ні сапою, ні косою не махне!
Ганьці, яка слухає ті жалі, так і кортить спитати:
— А чо’ ж, Мариню, ніхто не махне? А Ганька? Хіба Ганька мало намахалася і сапою, і косою коло ваших плантацій?
Проте мовчить Ганька — обижати не хоче братову сім’ю, бо в них і без неї клопоту з тим фермерством… Однак церква не йде Ганьці з голови.
— Але як і кому про те сказати — от в чом вопрос? — радиться сама із собою Ганька. — Але щоб розумному, бо ще насмішки будуть строїти… Є такі, що їм розум не завадить і з Бога насміхатися…
Думала Ганька, думала і надумала зайти в сільраду, але не спеціально, а наче мимохідь, по дорозі заглянути, як буде в лавку по хліб іти. Бо ж нема куди більше звернутися! А вище кудись добиватися — нема в Ганьки нахабства. Чого доброго подумають: о, ще одна баба Параска об’явилася керувати!
Ганька як у воду дивилася! Не встигла до кінця думку голові сільради доказати, як…
— Це вас, Ганно Трохимівно, громада уповноважила на таку петицію, чи ви самі? — питає хоч і строго, але обережненько голова — Славко Митька Данила Михалкового. Авжеж, синок, того самого Митька, з яким Ганька до школи ходила, а після армії він свататись до неї приходив, але вона не схотіла, бо любив хильнути… Та й досі не проти.
— Чи може, вам мої опоненти підказали? — допитується голова, натякаючи на Миколиного Володьку, який теж висував свою кандидатуру на цю найвищу в селі, і, кажуть, хлібну, посаду, але Ганька наче й не чує, бо, як казала покійна головиха їхнього спочилого в Бозі колгоспу, не за дебатами вона сюди прийшла.
Тож голова або скумекав, що перед ним не така вже й проста баба, або згадав, як вона ще недавно гонила його разом з іншими хлопчаками із свого садка — яблука пірив! А от, нівроку, виправився, тепер усьому селу голова! Життя йде… Діти ростуть…
— Життя підказало… і душа… Та й по людях, чую, скрізь церкви ставлять… — відказує Ганька теж обережно, бо ж не знає, що у цього голови — в голові?! А по очах не видно, бо ж у вікно дивиться. Ганька й собі глянула: гой ґвалт! Школярі під самісінькою сільрадою у кущах пиво п’ють! А матюка-а-аються! Мамочко! А глупості які блемкотять! А голова слухає і хоч би що! Наче так і має бути…
Бачать Ганька, що нема з ким говорити, перехрестилася, витягнула з гаманця усе, що залишила собі на хліб до наступної пенсії, поклала на стіл та й каже:
— Нате! Як будете десь дальше, в городі, побачите церкву, зайдіть, поставте свічку за прощення гріхів цим дітям і їхнім батькам, що так навчили.
Та й пішла в двері.
Після тої святої офіри Ганька пару тижнів без хліба сиділа, на борщі й бараболі. Нічого — не вмерла. І не схудла, бо вже нема куди худнути. В родичів не хотіла позичати, бо до позичків не привична, раз, а друге, якось невдобно, скажуть: о! одною рукою дає, а другою забирає! А Гасі боялася й загикнутися, бо як зачне! Але той шпіон сам рознюхав:
— У тебе шо — й кришки хліба в хаті нема? Ти шо — на дієті чи тим своїм експлуататорам віддала всьо до копійки? Авжеж!! Я ж бачила, як Світланка нові тухлі на базарі приміряла! А Людка — спідничку — по саме «вище нікуди», дивитися стидно! О-о-о-ой, не мо-о-ожу ви-итримати! Ой, лопну! Я ше такого в світі не бачила, щоб людина сама себе так ни-и-ищила!.. Голодом морила… Раді чого?! Щоб якесь шмаркотиння вже не знало, шо на себе чіпляти?! А в рядовинні й чунях, як наші мами дівували, йому мулько? Або, як ми — в балетках і сатинчику?! Ой, повбивала б!!!
Щоб порятувати від погибелі свій рід, довелося бідній Ганьці признатися про церкву. Гася, таке почувши, аж наче злякалася, щось довго собі думала, а тоді й каже:
— Нє, Ганько, шось я з тобою нічого не понімаю: або в тебе не всі вдома, або ангелів повна хата…
Та й пішла з хати, за голову взявшись…