Не стала Ганька сперечатися з поштарками, забрала посилку та й пішла. І лиш на греблі дійшло до неї, чого то дівки реготали: це ж треба було отаке придумати сільській бабі, щоб такій жінці високій свої спідниці жертвувати. Ганьба! Добре, що дівки розумні попались, не дали на цілий світ прославитись… А лиш на село… Бо Ганька ще й додому не дійшла, як вже племінники, Миколині хлопці, стояли на подвір’ї, але з добром — хотіли Ганьку везти аж у Київ, щоб у руки Юлі передала посилку, мовляв, тепер на тій революції у тих політиків сільські баби в пошані, а може, якраз через вас, тітко Ганько, і ми до власті проб’ємось, бо вже надоїло це фермерство, як гірка редька.
Однак Ганьці перехотілося посилки слати політикам, а лізти поміж них в політику й поготів. Не хотіла, щоб підсміювались: «О! Ще одна баба Параска!». А Ганька того не хоче, бо сама не любить дуже переголяних. Бо й справді, куди ти, бабо сільська, прешся, коли й без тебе є охочих. Вже повлізали… І що хорошого? Самі в ній колотяться і народ колотять. А біда всім! Але часом стає Ганьці навіть шкода тих депутатів, а найбільше Юлю. І як вона тільки все те витримує? І, скажіть, нащо?! Що їй за біда така чи інтерес, що вона серед тих мужиків борсається, бореться, крутить ними й заправляє? Ганька, от яка стожильна і вперта, а давно б уже плюнула на ту власть, яка б вона солодка не була! І з тими шелихвостами штанькатими не водилася б! Бо мужик є мужик, де б він не був — в грязях чи в князях — один з нього толк. Ганька знає це з власного гіркого досвіду. От її всі жаліють, що одинока, нещаслива, що не віддалася… Гой, ґвалт! Наче ті, що жаліють, щастя запопали?! Віддались, аби з полку дівоцького виписатись. А Ганька не могла собі світ зав’язати аби з ким… Не ворог же вона собі. Та й за кого було віддаватися, коли один сватач любив гульнути, другий — хильнути, а третій — збрехнути… А Ганька любила, щоб усе було — по любові, злагоді, честі і чесності… Правда, був один такий — до душі, Сашко, але іншу взяв — не кращу, не розумнішу, а хитрішу й приліпотнішу, яка вміла підійти… І що? Цілий вік промучився. Правда, разів кілька до Ганьки приходив перепрошувати, у прийми просився… Але вона не прийняла.
Бо-о-оже, що їй за те Гася робила! А каза-а-ала…
— Дурко! Не будь собі ворогом! Ти ж не чуже забираєш. Ти своє щастя вертаєш! Те, що в тебе вкрала розлучниця! Прийми його та поживи за чоловіком, як людина, а не наймит гіркий!
— Нє, Гасю, я собі не ворог. Бо якби, Гасю, це щастя було моїм, то було б зі мною, — вперлася рогом Ганька, але не зо зла чи помсти. Вона давно Сашка простила, але забирати від малих дітей — і під канчуками не забрала б…
А другий раз приходив Сашко, коли вже його діти повиростали. Але вона знов відправила, бо саме на ту пору і племінники її повиростали. Одним треба було помагати в інститутах вчитись, другим — у школі… А головне, не було вже в Ганьки інтересу до віддавання. Минув…
Нема вже й Сашка. Але часом приходить до Ганьки у снах з того світу. Жаліє, що так сталося… А Ганька не жаліє, точніше, лиш за одним жаліє — що дітей їй Бог не послав. Але, видно, так мало бути. Така її доля. Хоч і одинока, та все ж краща, як у тих, що з голови собі зав’язали. Вільніша. Бо чоловік є чоловік, він лиш по-своєму хоче зробити, а часто по-такому, що й не розбереш, нащо й для чого? Тому й колотнеча така у світі. Шкода, що Юля того не понімає… А то, справді, зібрала б жінок та й почали б щось уже робити, бо жінка — є жінка, вона всьому толк знає… Лиш бабу Параску щоб не брали до компанії. Бо дуже вже переголяна… А Ганька не любить таких, гой не лю-ю-юбить.
— Чого ви, бабо, стоїте як вкопані, людям товар заступаєте? — збудила Ганьку від політичних думок одна з продавщиць.
— Та я… дивлюся… щось, може, й виберу, — залепетала збентежена Ганька, шукаючи очима, щоб його купити. А от, знайшла! Оцю квіточку синеньку — приколку для волосся — вона Людці Марусиній купить. Нє, не купить, бо вже раз купила, а та лисичка й каже: «Тітко Ганько, ви луче грішми мені дайте, чим таку дурню купляти. Я ж не маленька!». Бач, які мудрі, усі грішми хочуть… Ганька ходить по базару, придивляється, прицінюється. Але купляти — не купує, бо все в неї є. Ганька — багата жінка. І хазяйка крепка. От хай хто що каже: і що вона наймичка коло своїх родичів, і що нею орють, але ніхто не скаже, що вона — не хазяйка. От без чоловіка цілий вік, і цілий вік — хазяйка! Цілий вік у неї на подвір’ї тьма качок-гусей, на оборі — три, а то й чотири кабани, або льоха з поросятами… Були й кози! Й вівці! Ціла отара! І нутрії вона тримала — на продаж, коли Петрові діти пішли вчитися. І навіть борсука довелося відгодовувати, коли Микола заслаб на легені, лікарі не помогли, а знахарі порадили пити борсучий жир… І лиш раз випало їй щастя корову з телям тримати: в Стьопчика, племінника, в хліві не вміщалася. Тоді цілий рік було в Ганьки свято, бо було молоко… А тепер доводиться раз в тиждень вимінювати трилітрову банку за десяток яєць у переселенки Тетяни.