— Ні, шерифе, небагато.
— Така охайна робота, що жах бере.
— Так, сер, саме так.
— Я, певно, згадав про нього, бо ж про ту справу стільки писали в газетах. То як ви гадаєте, схоже на Ганнібала Лектера?
Старлінг дивилась, як у стічному жолобі вільного секційного стола ховаються довгоніжки.
— Шостою жертвою доктора Лектера був мисливець із луком, — відказала вона.
— Він його з’їв?
— Саме його — ні. Повісив на перфорованій панелі, завдавши купу різноманітних поранень. Залишив його в позі, що нагадувала середньовічну медичну ілюстрацію під назвою Чоловік-рана. Його цікавить Середньовіччя.
Патологоанатом показав на легені, розпластані по спині Донні Барбера:
— Ви казали, що це якийсь давній ритуал.
— Гадаю, що так, — відповіла Старлінг. — Не знаю, чи це справа рук доктора Лектера. Якщо так, то спотворення не є фетишем — такі речі для нього зовсім не обов’язкові.
— То що ж це таке?
— Забаганка, — сказала вона й поглянула на чоловіків, перевіряючи, чи не викликала в них огиду таким точним визначенням. — Забаганка, і саме через забаганку він попався минулого разу.
Розділ 59
ДНК-лабораторія була нова, пахла по-новому, і персонал там був молодший за Старлінг. «Доведеться звикати», — подумала агент, відчувши гострий біль. Зовсім скоро вона постарішає ще на рік.
Молода жінка, на бейджику якої стояло імʼя «А. Беннінг», розписалася за дві стріли, що їх принесла Старлінг.
А. Беннінг уже мала у своєму житті неприємний досвід під час отримання речових доказів, якщо судити з явного полегшення, з яким вона подивилася на два боєприпаси, охайно прикручені дротами до дощечки Старлінг.
— Навіть казати вам не буду, що я інколи бачу, коли розгортаю ці пакунки, — сказала А. Беннінг. — Ви маєте розуміти, що я нічого не скажу вам так одразу, за п’ять хвилин…
— Ні, — відповіла Старлінг. — У нас немає зразка ПДРФ[123] на доктора Лектера, надто багато часу минуло після його втечі, і всі речдоки встигли забруднитись, їх торкалися сотні людей.
— Лабораторний час надто дорогий, щоб перевіряти кожен зразок, як, скажімо, чотирнадцять волосин із номера в мотелі. Якщо ви принесете мені…
— Вислухайте мене, — сказала Старлінг, — а потім будете говорити. Я попросила італійську Квестуру надіслати мені зубну щітку, що, як вони гадають, належала докторові Лектеру. З неї ви зможете зняти трохи епітеліальних клітин від його щоки. Проведіть із ними ПДРФ і короткі тандемні повтори. Арбалетний болт побував під дощем, тож сумніваюся, що з нього можна багато отримати, але погляньте сюди…
— Вибачте, я не думала, що ви розумієте…
Старлінг насилу всміхнулася:
— Не хвилюйтеся, пані Беннінг, ми з вами чудово порозуміємось. Бачите, обидві стріли жовті. Арбалетний болт жовтий, бо хтось пофарбував його від руки, непогано, але помітні сліди від пензлика. Погляньте сюди, на що схожа он та цяточка під шаром фарби?
— Може, волосина з пензлика?
— Може. Але подивіться, як вона загинається з одного боку, а з іншого є маленька цибулинка. Що, як це вія?
— Якщо зберігся фолікул…
— Правильно.
— Слухайте, я можу провести ПЛР-КТП за трьома кольорами відразу, на гелі буде видно доріжки по три фрагменти ДНК на кожній. Для суду потрібно тринадцять фрагментів, але за пару днів ми зможемо визначити напевне, чи це він.
— Пані Беннінг, я знала, що ви мені допоможете.
— Ви Старлінг. Тобто спеціальний агент Старлінг. Я не хотіла вам грубіянити, але копи постійно присилають нам речові докази в дуже поганому стані… до вас це не має ніякого стосунку.
— Знаю.
— Я гадала, що ви старша. Усі дівчата… жінки про вас знають, тобто всі знають, але для нас ви… для нас ви особливі, — сказала А. Беннінг, відводячи погляд, а тоді підняла вгору товстенький великий палець. — Успіху вам із Чужим. Сподіваюсь, ви не проти цього вислову.
Розділ 60
Мажордом Мейсона Верджера, Корделл, був великим чоловіком із крупними рисами обличчя, і його навіть можна було би вважати красивим, якби вираз того лиця був трохи жвавішим. Віку він мав тридцять сім років, а ще йому було довічно заборонено працювати в медичній сфері у Швейцарії або ж обіймати посади, які вимагають тісного контакту з дітьми.