Мепп була світовою рекордсменкою зі збирання купонів. Вона послала Старлінг у магазин разом із тугеньким згортком знижок, приколотим до списку покупок. Вони зі Старлінг вирішили приготувати шинку, печеню й потушкувати у двох горщиках овочі. Гості мали принести індичку.
Останнє, чого хотілося Старлінг, так це святкової вечері на день народження. Але довелося підкоритися, бо Мепп і на диво велика кількість жінок-агентів (деякі знали її тільки побіжно й не дуже любили) виявили бажання підтримати її в скруті.
Старлінг увесь час думала про Кроуфорда. Вона не могла відвідати його у відділенні інтенсивної терапії, не могла зателефонувати. Вона лишала на медсестринському пості записки, листівки з потішними собачками й такими веселими посланнями, які тільки була здатна написати.
Старлінг відволікалася від лихих думок, граючись із «мустангом». Вона побавилася подвійним зчепленням, перейшла на нижчу швидкість і скористалася компресійними гальмами двигуна, аби вповільнитися перед поворотом на паркову супермаркету «Сейфвей». На самі гальма вона натиснула хіба що на мить, щоб водії позаду зауважили стоп-сигнал.
Їй довелося зробити чотири кола паркінгом, і тільки тоді вона знайшла місце для машини — порожнє, оскільки в’їзд перегородив покинутий магазинний візочок. Старлінг вийшла з «мустанга» й посунула перешкоду. Поки вона паркувалася, візочок поцупив якийсь інший покупець.
Старлінг знайшла собі візок біля входу й закотила його крізь двері супермаркету.
Мольї побачив на моніторі, як вона звернула з дороги й зупинилася, а крізь шибку фургона вдалині праворуч примітив велику будівлю «Сейфвею».
— Вона йде в супермаркет, — сказав він і завернув на паркінг.
За кілька секунд Мольї знайшов «мустанг». Він побачив, як молода жінка штовхає до входу в крамницю візочок.
Карло навів на неї оптику:
— Це Старлінг. Така сама, як на фотографіях.
Він передав бінокль Пʼєро.
— Хочу зробити її знімок, — сказав той. — У мене під рукою об’єктив із зумом.
Через одну паркувальну смугу від фургона знайшлося вільне місце — для інвалідів. Мольї його зайняв, випередивши великий «лінкольн» з інвалідними номерами. Водій розлючено засигналив.
Тепер із заднього вікна фургона вони могли роздивитися задній бампер «мустанга».
Певно, Мольї призвичаївся спостерігати за американськими автівками, бо першим помітив стару вантажівку, що зупинилася далеко, біля самого краю паркінгу. З фургона було видно тільки сірий кузов пікапа.
Мольї показав Карло вантажівку:
— То не лещата в кузові? Що там казав хлопець із винної крамнички? Подивися в бінокль, я за тим деревом ніхріна не бачу. Carlo, c’è una morsa sul camione?
— Sì[133]. Так, це вони, лещата. У салоні нікого.
— А нам не треба стежити за нею в магазині? — спитав Томмазо, який нечасто ставив під сумнів рішення Карло.
— Ні, якщо він щось і зробить, то тільки тут, — відповів Карло.
Першими в списку йшли молочні продукти. Звіряючись із купонами, Старлінг обрала сир для тушкованих овочів і прихопила кілька рулетиків, які лишалося тільки розігріти й з’їсти. Нафіг самотужки крутити рулетики для такого натовпу. Вона дісталася м’ясного відділу, коли збагнула, що забула масло. Полишила візочок і пішла назад до молочного відділу.
Коли Старлінг повернулася до м’ясного прилавка, візочок зник. Хтось вийняв із нього нечисленні покупки й склав їх на найближчу полицю. Купони й список цей хтось лишив собі.
— Чорти б узяли, — мовила Старлінг достатнього голосно, аби її почули покупці навколо. Вона роззирнулася. Ні в кого не було в руках товстої пачки купонів. Старлінг кілька разів глибоко вдихнула. Вона могла б потинятися біля кас і спробувати впізнати свій список, якщо він і досі був прикріплений до купонів. Та якого ж біса, це всього лиш кілька баксів. Не варто цим так сильно перейматися.
Біля кас вільних візочків не знайшлося. Старлінг пішла надвір, аби підібрати інший на паркінгу.
— Ecco![134] — Карло побачив чоловіка, який рухався між автівками легкою, стрімкою ходою.
Доктор Ганнібал Лектер, у верблюжому пальті й фетровому капелюсі, ніс подарунок, потураючи своїй забаганці.
— Madonna! Він іде до її машини.
Тоді в Карло прокинувся мисливець, і він почав контролювати дихання, готуючись до пострілу. Між губ на мить показався оленячий зуб, що він його жував. Задні шибки у фургоні не опускалися.
— Metti in mòto![135] Розвернися, щоб стати до нього боком, — наказав Карло.