— Старлінг бачила, як його схопили, на це ми не розраховували. Вона здійняла бучу в польовому офісі Вашингтона. Порадила виписати ордер на обшук вашого маєтку.
— Крендлере… — Мейсон зачекав на вдих, а може, він просто був занадто збуджений, Крендлер не міг сказати напевне. — Я вже зареєстрував кілька скарг у місцевій владі, у відділку шерифа й управлінні прокурора США про те, що Старлінг мені докучає, телефонує серед ночі й закидає незв’язними погрозами.
— А що, справді телефонує?
— Звісно, ні, але вона не зможе довести протилежне, і це скаламутить воду. Отже, я можу ухилитися від ордера на обшук у цьому окрузі і в цьому штаті. Але мені потрібно, щоб ти зателефонував місцевому прокуророві США та нагадав йому, що ця істерична сучка на мене полює. З місцевою поліцією я сам розберуся, повір мені.
Розділ 80
Звільнившись нарешті від поліції, Старлінг поміняла колесо й поїхала додому до власних телефонів і комп’ютера. Їй до болю бракувало мобільного ФБР, якому вона так і не встигла знайти заміну.
На автовідповідачі було повідомлення від Мепп: «Старлінг, укинь у печеню приправи й постав на маленький вогонь. Овочі поки не закладай. Згадай, що сталося минулого разу. Я пробуду на цьому довбаному слуханні щодо висилання з країни приблизно до п’ятої».
Старлінг запустила ноутбук і спробувала дістатися до файлу Лектера в Програмі запобігання насильницьких злочинів, проте доступ їй закрили не лише до системи ПЗНЗ, а й до всієї мережі ФБР. Вона могла отримати не більше інформації, ніж сільський констебль в американській глибинці.
Задзвонив телефон. То був Клінт Персалл:
— Старлінг, ви коли-небудь погрожували Мейсонові Верджеру телефоном?
— Ніколи, присягаюся.
— А він заявляє, що погрожували. Запросив шерифа на екскурсію своїм маєтком, власне, подав запит на те, щоб той приїхав і все оглянув. Шериф із помічниками вже туди прямують. Тож ордера нема й не передбачається. Інших свідків викрадення ми не знайшли. Тільки ви.
— Там іще був старий «лінкольн», у ньому сиділа літня пара. Містере Персалл, а як щодо того, аби перевірити покупки в «Сейфвеї», оплачені кредитними картками незадовго до викрадення? На всіх чеках стоятиме час покупки.
— До цього ми ще дійдемо, але такі речі…
— …забирають багато часу, — закінчила Старлінг.
— Старлінг?
— Так, сер?
— Суто між нами, Старлінг, я повідомлятиму вас про найголовніші події. Але не втручайтеся. Тепер ви вже не офіцер при виконанні, ваші повноваження тимчасово призупинено, тож ви не маєте права отримувати подібну інформацію. Ви тепер звичайний Джо Блоу[138].
— Так, сер, я знаю.
На що ви дивитеся, коли маєте дійти якогось рішення? Наша культура не вирізняється рефлективним мисленням, ми не звикли зводити очі на далекі пагорби. У більшості випадків, коли треба приймати рішення в критичній ситуації, ми споглядаємо лінолеум у коридорах державних закладів або шепочемо собі під ніс у залі очікування, поки з телевізора лунає бездумне лопотіння.
У пошуках чогось, хоч якоїсь зачіпки, Старлінг пройшла через кухню в спокій і порядок, що панував у половині Арделії Мепп. Поглянула на фотографію суворої маленької бабці Мепп, авторки рецепта знаменитого чаю. Подивилася на страховий поліс бабці Мепп, що висів у рамці на стіні. Оселя Мепп мала чіткі ознаки того, що там мешкає Арделія.
Старлінг повернулася на свою половину. Це приміщення мало такий вигляд, наче там узагалі ніхто не жив. Що вона повісила на стіни? Диплом з Академії ФБР. Жодних фото батьків у неї не лишилося. Минуло вже багато часу, і їхні о`брази збереглися хіба що в пам’яті Кларіс. Інколи, зачувши запах сніданку чи якийсь інший аромат, уловивши уривок розмови чи знайомий вислів, вона відчувала, наче батьки кладуть їй руки на плечі. Але найсильніше це відчуття проявлялося саме тоді, коли вона розмірковувала про правду і кривду.
Та хто ж вона така? Чи є людина, що зможе її пізнати?
Ти воїн, Кларіс. Ти можеш бути настільки сильною, наскільки забажаєш.
Старлінг розуміла бажання Мейсона вбити Ганнібала Лектера. Чи він сам це зробить, чи когось для цього найме, вона усвідомлювала його мотивацію — Мейсон мав усі підстави для невдоволення.
Але вона не могла змиритися з думкою про те, що доктора Лектера замучать до смерті. Вона тікала від цієї думки так само, як колись давно тікала від забою ягнят і коней.
Ти воїн, Кларіс.
Не менш огидним за це дійство був той факт, що Мейсон зробить свою справу з мовчазної згоди людей, які заприсяглися підтримувати закон і порядок. Так уже заведено в цьому світі.
138
Joe Blow — так у США називають середньостатистичного громадянина, повна фраза звучить як «Joe Blow from Kokomo» (місто Кокомо в штаті Індіана), щось на кшталт «Васі з Хацапетівки».