— Барні, а не хочеш сходити в оперу? Мабуть, тобі сподобається. Я скинуся.
Барні потішався, коли вона починала використовувати сленг.
— Якщо обіцяєш познайомити мене з високим театральним мистецтвом, то я сам на все скинуся, — відповів він. — Як думаєш, нас узагалі туди пустять?
Цієї миті на узбіччі з легким шурхотом зупинився «мерседес-майбах» темно-синього сріблястого кольору. Швейцар кинувся відчиняти двері.
З машини вийшов стрункий елегантний чоловік у білій краватці й подав руку жінці. З її появою в натовпі біля входу здійнявся захоплений шепіт. Волосся було прибране в охайний платиновий боб, а під срібним, схожим на морозні візерунки фатином ховалася м’яка сукня кольору коралу. На шиї зблискували зеленим вогнем діаманти. Барні бачив її тільки мигцем, через голови в натовпі, а тоді потік меломанів заніс пані з джентльменом у театр.
Чоловіка Барні роздивився трохи краще. Гладеньке, зачесане волосся, як у видри, ніс із імперською горбинкою, мов у Перона[166]. Через гордовиту поставу він видавався вищим, ніж насправді.
— Барні? Ох, Барні, — говорила до нього Лілліан, — коли ти повернешся до тями, якщо це взагалі станеться, то скажи мені, чи не хочеш ти сходити в оперу. Якщо нас пустять in mufti[167]. Ось, я це сказала, хоча й не зовсім доречно. Завжди хотіла десь вставити, що я in mufti.
Коли Барні так і не поцікавився, що таке це in mufti, вона кинула на нього довгий косий погляд. Барні завжди й усе перепитував.
— Так, — неуважно відповів Барні. — Я скинуся.
У Барні було вдосталь грошей. Він витрачав їх помірковано, проте не скупився. Менше з тим, єдині вільні місця знайшлися на гальорці між студентами.
Знаючи, що сидіти доведеться на самій верхотурі, Барні узяв напрокат у фойє бінокль.
Велетенський театр поєднав у собі грецький та французький стилі, а також італійське Відродження. Пишна бронза, позолота й червоний плюш. Коштовності на глядачах зблискували, мов фотоспалахи під час футбольного матчу.
Ще до того, як почалася увертюра, Лілліан устигла пошепки переказати Барні лібрето.
Не встигло згаснути горішнє світло, не встигли дешеві місця поринути в пітьму, як Барні знайшов їх — платинову блондинку та її супутника. Вони щойно зайшли крізь золотисті штори в розкішну ложу біля самої сцени. Поки жінка сідала на своє місце, смарагди на її шиї мерехтіли у світлі театральних прожекторів.
Перед входом в оперу Барні встиг побачити тільки її правий профіль. Тепер він зміг роздивитися обличчя пані з лівого боку.
Навколо Барні й Лілліан сиділи студенти, ветерани горішніх місць, і вони поприносили з собою найрізноманітніші зорові прилади. В одного студента знайшлася потужна підзорна труба — така довга, що лягала на волосся людині з переднього ряду. Барні виміняв трубу на бінокль, щоб поглянути на далеку ложу. Поле зору труби було завузьким, тому знову знайти ложу виявилося складно, але коли Барні її запримітив, то пара видалася напрочуд близько.
На щоці жінки виднілася мушка на тому місці, яке французи асоціюють зі сміливістю. Вона окинула залу поглядом, пробіглася очима по гальорці й не зупинилася. Вона видавалася збудженою, проте майстерно контролювала вираз своїх коралових губ. Пані нахилилася до супутника, щось йому сказала, і вони розсміялися. Вона поклала долоню йому на руку, обхопила великий палець.
— Старлінг, — ледве чутно вимовив Барні.
— Що? — перепитала Лілліан.
Барні ледве слідкував за подіями в першому акті опери. Щойно загорілося світло й почався антракт, він знову наставив бінокль на ложу. Із таці, яку приніс офіціант, джентльмен узяв високий келих шампанського, передав його своїй пані, а потім узяв ще один собі. Барні навів різкість на його профілі, на формі вух.
Він роздивлявся руки жінки, не прикриті рукавами. Оголена шкіра без жодних відмітин, під нею — неабияка мускулатура, як відзначив Барні досвідченим оком.
Поки Барні дивився на жінку, джентльмен повернув до нього голову, мов уловив якийсь далекий звук. Чоловік підніс до очей театральний бінокль. Барні міг закластися, що окуляр спрямовано просто на нього. Він затулив обличчя програмкою й втиснувся в крісло, намагаючись не виказувати свій високий зріст.
— Лілліан, — мовив він. — Зроби мені, будь ласка, одну велику-превелику послугу.
— Гм, — відповіла вона. — Якщо вона схожа на всі твої інші прохання, то я мушу для початку дізнатись, у чому річ.
— Ми підемо звідси, щойно згасне світло. Летимо зі мною в Ріо, сьогодні ж. Без зайвих питань.
166
Певно, йдеться про Хуана Домінґо Перона, аргентинського державного та політичного діяча.