— Подивіться в шухляді, що в крайньому столі.
Старлінг дістала з сумочки білі бавовняні рукавички й наділа їх. У шухляді лежав великий конверт із обгорткового паперу. Цупкий і важкий. Вона витягла з нього рентгенівський знімок і піднесла до яскравої горішньої лампи. То був рентген лівої руки, травмованої. Вона перерахувала пальці. Чотири плюс великий.
— Погляньте на п’ясні кістки, розумієте, про що я?
— Так.
— Порахуйте міжфалангові суглоби.
П’ять суглобів.
— З урахуванням великого, у цієї людини було шість пальців на лівій руці. Як у доктора Лектера.
— Як у доктора Лектера.
Куточок знімка, де мав стояти номер рентгену й назва клініки, було відрізано.
— Звідки ви це дістали, містере Верджер?
— З Ріо-де-Жанейро. Щоб дізнатися більше, я мушу заплатити. Велику суму. Ви можете мені сказати, чи це рука доктора Лектера? Я маю знати, чи треба платити гроші.
— Спробую дізнатися, містере Верджер. Зроблю все можливе. Ви маєте обгортку, у якій прийшов знімок?
— Він у Марґо, у пластиковому пакеті, вона вам його видасть. Якщо не заперечуєте, міс Старлінг, я втомився, і мені потрібна увага медиків.
— Моє керівництво вам доповість, містере Верджер.
Невдовзі після того, як Старлінг вийшла з кімнати, Мейсон Верджер дмухнув у крайню трубочку й мовив:
— Корделле!
З ігрової кімнати прийшов медбрат і зачитав Мейсонові інформацію з папки, позначеної написом «ДЕПАРТАМЕНТ ОХОРОНИ ДИТИНСТВА, МІСТО БАЛТИМОР».
— Франклін, так? Приведи до мене Франкліна, — сказав Мейсон і вимкнув світло над ліжком.
Маленький хлопчик стояв сам-один під яскравим горішнім світлом у кутку для гостей і мружився, вдивляючись у темряву, повну зітхань. Залунав гучний голос:
— Ти Франклін?
— Франклін, — відповів маленький хлопчик.
— Де ти зараз мешкаєш, Франкліне?
— З мамою, Ширлі та Вислюганом.
— Вислюган із вами весь час живе?
— Він то є, то нема.
— Ти сказав «він то є, то нема»?
— Ага.
— Мама тобі не рідна, так, Франкліне?
— Вона мені названа.
— То не перша твоя названа мати, так?
— Нє-а.
— Тобі подобається там жити, Франкліне?
Хлопчик просяяв:
— У нас є кицька-муркицька. Мама робе оладки в духовці.
— Скільки ти вже там мешкаєш, із цією мамою?
— Не знаю.
— Ти вже святкував там день народження?
— Так, один раз. Ширлі наробила «кул-ейду»[31].
— Любиш «кул-ейд»?
— Полуничний.
— Любиш маму й Ширлі?
— Люблю, ага, і кицьку-муркицьку.
— Ти хочеш там жити? Почуваєшся в безпеці, коли лягаєш спати?
— Ага. Я сплю в одній кімнаті з Ширлі. Ширлі, вона доросла дівчина.
— Франкліне, ти не можеш більше лишатися з мамою, Ширлі та кицькою-муркицькою. Тобі доведеться від них піти.
— Хто таке сказав?
— Уряд таке сказав. Мама втратила роботу й право на всиновлення. Поліція знайшла у вас удома сигарету з марихуаною. Це останній тиждень, коли тобі дозволять бачитися з мамою. Останній тиждень, коли дозволять бачитися з Ширлі та кицькою-муркицькою.
— Ні, — мовив Франклін.
— А може, ти їм просто більше не потрібен, Франкліне. З тобою щось не так? У тебе якась вавка на тілі чи інша гидота? Може, у тебе шкіра затемна, щоб вони тебе любили?
Франклін підняв сорочку й поглянув на свій маленький коричневий живіт. Похитав головою. Він плакав.
— Ти знаєш, що станеться з кицею? Як звати кицю?
— Кицька-Муркицька, так і звем.
— Ти знаєш, що станеться з Кицькою-Муркицькою? Поліцейські заберуть Муркицьку в притулок, і там лікар зробить їй укол. Тобі робили уколи в дитсадочку? Лікар робив тобі укол? Блискучою голкою? Вони зроблять Муркиці укол. Вона так перелякається, коли побачить голку. Лікар проштрикне її голкою, Киці-Муркиці болітиме, а тоді вона помре.
Франклін схопився за край сорочки й підняв до обличчя. Засунув у рот великий палець, як не робив уже рік відтоді, як його попросила про це мама.
— Ходи сюди, — сказав голос із темряви. — Ходи сюди, і я розповім, як уберегти Кицьку-Муркицьку від уколу. Ти хочеш, аби Муркиці зробили укол, Франкліне? Ні? То йди сюди, Франкліне.
Франклін повільно пішов у темряву. З очей хлопчика струменіли сльози, він смоктав великий палець. Коли він опинився за шість футів[32] від ліжка, Мейсон дмухнув у свою губну гармоніку, і світло ввімкнулося.
Від природженої сміливості, чи від бажання допомогти Киці-Муркиці, чи від приреченого усвідомлення, що йому нема куди тікати, Франклін навіть не здригнувся. Не побіг геть. Стояв на своєму місці й дивився Мейсонові в обличчя.