Щодо зубного апарату — тут Мейсон мав невеликий вибір. Майже в усіх видів були зуби, підхожі для такого завдання: три пари гострих різців, одна пара видовжених іклів, чотири пари малих молярів і три пари потужних молярів, унизу й угорі, що разом становить сорок чотири зуби.
Будь-яка свиня може з’їсти мерця, але для того, щоб змусити її їсти живу людину, потрібна певна освіта. Це завдання було покладено на сардинців Мейсона.
Тепер, після семи років зусиль і численних виводів, результати… вражали.
Розділ 16
У горах Дженнарженту на острові Сардинія зібралися всі дійові особи, крім доктора Лектера, і Мейсон тепер зосередився на засобах документування смерті доктора — для прийдешніх поколінь і власного глядацького задоволення. Приготування вже давно були завершені, лишалося тільки перевірити бойову готовність.
Він займався цією делікатною справою телефоном через комутатор легітимного спортивного букмекера біля казино «Кастевейз» у Лас-Вегасі. У величезному обсязі дзвінків, що проходили крізь комутатор протягом вихідних, його виклики були маленькими, непомітними цяточками.
Механічний радіоголос Мейсона, без вибухових і африкат, прокотився від національного заповідника біля узбережжя Чесапікської затоки до пустелі й назад — через Атлантику, спершу до Рима.
У квартирі на сьомому поверсі однієї з будівель по віа Аркімеде, за однойменним готелем, дзвонить телефон, хрипке подвійне гарчання апарата, що дзеленчить італійською. У темряві — заспані голоси.
— Còsa? Còsa c’é?
— Accendi la luce, idiòta[41].
Умикається лампа біля ліжка. На ліжку — троє. Молодик, що лежить найближче до телефона, піднімає слухавку й передає її опасистому старшому чоловікові посередині. З іншого краю ліжка — білявка років двадцяти. Вона піднімає сонне обличчя до світла, а потім знову влягається.
— Pronto, chi? Chi parla?[42]
— Оресте, друже мій. Це Мейсон.
Огрядний чоловік приходить до тями, жестом указує молодикові подати йому склянку мінеральної води.
— Ах, Мейсоне, друже мій, вибач, я спав, котра там година?
— Уже скрізь пізня година, Оресте. Памʼятаєш, що я обіцяв зробити для тебе і що ти мусиш зробити для мене?
— Ну звісно.
— Час настав, друже мій. Ти знаєш, чого я хочу. Я хочу зйомку з двох ракурсів, хочу звук кращої якості, ніж у твоїх порнофільмах, а ще тобі доведеться виробляти власну електрику, тому розташуй генератор якнайдалі від знімального майданчика. Хочу гарні кадри живої природи, для подальшого монтажу, та спів пташок. Я хочу, аби завтра ти перевірив знімальний майданчик і почав його устатковувати. Обладнання можеш лишити там, я забезпечу охорону, а ти матимеш змогу повернутися до Рима до початку зйомки. Будь готовий стати за камеру протягом двох годин після мого сигналу. Ти все затямив, Оресте? У «Сітібанку» тебе чекає переказ у євро, зрозумів?
— Мейсоне, я наразі займаюся…
— Ти хочеш це зробити, Оресте? Ти казав, що втомився знімати порнушку, чорнушку й те історичне лайно для RAI[43]. Ти серйозно налаштований зняти це кіно, Оресте?
— Так, Мейсоне.
— Тоді їдь сьогодні ж. Готівку отримаєш у «Сітібанку». Я хочу, щоб ти поїхав.
— Куди, Мейсоне?
— На Сардинію. Прилетиш у Кальярі, тебе зустрінуть.
Наступний дзвінок пішов до Порто-Торрес, що на східному узбережжі Сардинії. Виклик тривав недовго. Говорити особливо не було про що, оскільки механізм уже давно було налагоджено — ефективна машина, мов портативна гільйотина Мейсона. До того ж екологічніша, хоч і не така швидка.
ІІ. ФЛОРЕНЦІЯ
Розділ 17
Ніч у серці Флоренції, старе місто, майстерно освітлене.
Палаццо Веккіо постає з темної площі, осяяний прожекторами, надзвичайно середньовічний зі своїми арковими вікнами та зубцями, мов вишкір гелловінського гарбуза, із дзвіницею, що здіймається в темне небо.
Кажани ганятимуться за комахами на тлі осяйного циферблата до самого світанку, коли в повітря піднімуться ластівки, наполохані дзвонами.
Старший слідчий Квестури Рінальдо Пацці, у дощовику, що чорнів серед мармурових статуй, застиглих під час ґвалту й убивств, вийшов із тіні Лоджії[44] та перетнув площу, повертаючи, наче соняшник, бліде обличчя до світла навколо палацу. Він спинився на тому місці, де спалили реформатора Савонаролу[45], і поглянув угору на вікна, де його власний предок зустрів свою лиху долю.
45
Girolamo Savonarola (1452–1498) — флорентійський поет, монах-домініканець, у 1494 році за підтримки Франції заснував Флорентійську теократичну республіку.