У цій бібліотеці з її унікальною колекцією манускриптів і листів, що датується початком тринадцятого століття, він може задовольнити певну цікавість до самого себе.
Завдяки фрагментарним сімейним записам доктор Лектер вважав, що походить від такого собі Джуліано Бевісанґве, грізної постаті в Тоскані дванадцятого століття, а також від Макіавеллі та Вісконті. Палаццо був ідеальним місцем для дослідження. Лектер мав певну абстрактну зацікавленість у цій темі, яка, проте, не була пов’язана з його еґо. Доктор Лектер не має потреби зміцнювати його звичайними методами. Його еґо, як і рівень інтелекту та ступінь раціональності, не можна виміряти за загальноприйнятою шкалою.
Справді, психіатрична громада навіть не дійшла згоди, чи можна взагалі називати доктора Лектера людиною. Його колеги, професіональні психіатри, більшість яких страшаться Лектерового нищівного пера в професійних виданнях, вважають його геть Іншим. Для зручності вони нарекли його «монстром».
Монстр сидить у темній бібліотеці, подумки розфарбовує морок у різні кольори, у його голові гуляє середньовічний вітер. Лектер розмірковує про поліцейського.
Клацає перемикач, загоряється лампа.
Тепер ми бачимо, що доктор Лектер сидить у Бібліотеці Каппоні за трапезним столом шістнадцятого століття. За ним — стіна з манускриптів, розкладених по вузьких шухлядах, та великі канцелярські книги з полотняними обкладинками, у яких перші записи зробили ще вісім століть тому. Перед Лектером лежав стос листування чотирнадцятого століття з одним із міністрів Республіки Венеції, притиснутий маленькою ливарною формою, яку Мікеланджело зробив, працюючи над своїм рогатим Мойсеєм, а перед каламарем — ноутбук із можливістю інтернет-пошуку через систему Міланського університету.
Серед темно-сірих і жовтих аркушів пергаменту й велені — яскраві червоні й сині кольори примірника «Народного базікала». А біля нього — флорентійське видання «La Nazione».
Доктор Лектер обирає італійську газету й читає останній журналістський напад на Рінальдо Пацці, спровокований зреченням ФБР від справи Il Mostro. «Наш психологічний портрет геть не збігається з Токкою», — сказав один із речників ФБР.
У «La Nazione» пригадали походження Пацці та його стажування в Америці, у відомій академії в Куантіко, і зауважили, що очікували від нього більшого.
Справа Il Mostro зовсім не цікавила доктора Лектера, але цікавила біографія Пацці. Як прикро, що йому стрівся поліцейський, який навчався в Куантіко, де Ганнібал Лектер вважався класикою.
Коли доктор Лектер побачив обличчя Рінальдо Пацці в Палаццо Веккіо, коли опинився в безпосередній близькості, щоб почути його запах, то вже знав напевне, що Пацці нічого не підозрює, хоч і розпитує про шрам на руці доктора Лектера. Пацці навіть не виявляв достатнього інтересу стосовно зникнення колишнього куратора.
А потім поліцейський побачив його на експозиції знарядь тортур. Краще б вони зустрілися десь на виставці орхідей.
Доктор Лектер чудово розумів, що всі умови для прозріння вже закладено в голові поліцейського, і вони безладно крутяться там серед мільйона інших відомих йому речей.
Чи не варто Рінальдо Пацці приєднатися до покійного куратора Палаццо Веккіо у вогкому підвалі? Чи не зробити так, аби тіло Пацці знайшли після очевидного суїциду? «La Nazione» отримає задоволення від того факту, що зацькувала його до смерті.
Не зараз, вирішив монстр і повернувся до своїх великих згорнутих манускриптів із велені й пергаменту.
Доктор Лектер узагалі не переймався. Він насолоджувався стилем письма Нері Каппоні, банкіра й шпигуна Венеції п’ятнадцятого століття, і до пізньої ночі читав його листи, інколи вголос, для власного задоволення.
Розділ 22
Ще до світанку Пацці отримав на руки фотографії, які доктор Фелл зробив для дозволу на працевлаштування і які зберігалися в теках карабінерів разом із негативами його permesso di soggiorno[58]. До того ж Пацці мав чудові криміналістичні знімки в профіль та анфас, відтворені на плакаті Мейсона Верджера. Усі ці обличчя були схожі формою, але якщо доктор Фелл таки є доктором Лектером, то з його носом і щоками здійснили певні маніпуляції, можливо, ін’єкції колагену.
Вуха дещо обіцяли. Як це робив Альфонс Бертильйон[59] сто років тому, Пацці прискіпливо вивчав докторові вуха крізь збільшувальне скло. Здавалося, вони однакові.
59
Alphonse Bertillon (1853–1914) — французький юрист і автор системи розпізнавання злочинців за їхніми антропометричними даними.