Поки він дістався Понте Веккіо, то встиг випередити доктора на сорок метрів.
Ромула стояла при вході на міст і колихала в дерев’яній руці немовля, простягнувши іншу руку до натовпу. Вільна кінцівка ховалася напоготові під просторим одягом, аби поцупити черговий гаманець на додачу до тих двохсот, що циганка встигла вкрасти за життя. На прихованій руці сидів широкий, добре відполірований срібний браслет.
За мить жертва має пройти крізь юрбу, що сходила зі старого мосту. Щойно чоловік вирине з натовпу й ступить на віа де Барді, Ромула перестріне його, зробить свою справу й зіллється з потоком туристів, які перетинають міст.
Серед натовпу чатував друг Ромули, на нього вона могла покластися. Про жертву вона нічого не знала й не вірила, що поліцейський стане її захищати. Жиль Превер, який у деяких поліцейських досьє проходив під іменем Жиля Дюмена або Рожера Ле Дюка, але якого місцеві називали Ньйокко[68], стояв у натовпі на південному кінці Понте Веккіо й чекав, поки Ромула утне крадіжку. Від згубних звичок Ньйокко змарнів, крізь шкіру на обличчі починав проступати череп, але він і досі був жилавим і сильним та міг виручити Ромулу, якщо крадіжка піде шкереберть.
Він одягнув костюм службовця й тому легко зливався з натовпом, час від часу виринаючи поміж голів, мов та юрба була містом лугових собачок. Якщо потенційна жертва схопить Ромулу й триматиме її, Ньйокко перечепиться й упаде на жертву, буде борсатися з ним і щиро вибачатися, доки циганка щезне з очей. Він уже таке провертав.
Пацці пройшов повз Ромулу й став у чергу до стійки зі свіжими фруктовими соками, звідки міг спостерігати за циганкою.
Ромула виступила вперед. Досвідченим оком оцінила потік пішоходів між собою і струнким силуетом, що рухався в її напрямку. Вона могла прекрасно лавірувати серед людей, тримаючи перед собою немовля в штучній руці з дерева й полотна. Гаразд. Як і зазвичай, вона поцілує пальці тієї руки, що на видноті, і потягнеться до його обличчя, мов лишити на ньому поцілунок. Вільною рукою вона корпатиметься йому біля ребер, намацуватиме гаманець, доки жертва схопить її за зап’ястя. Тоді вона вирветься геть.
Пацці запевнив, що цей чоловік не триматиме циганку аж до приїзду поліції, що він її покине і втече. За всіх її спроб обчистити чужі кишені ще жодна людина не застосувала насильства до жінки з немовлям на руках. Часто жертва гадала, що то хтось інший риється в неї під курткою. Кілька разів Ромула сама виставляла крадіями невинних глядачів, аби її не піймали.
Ромула рухалася тротуаром із натовпом, тоді вивільнила приховану руку, притримуючи її під протезом, на якому колихала немовля. Вона бачила, як ціль пробирається крізь поле хитких голів — десять метрів, ближче.
Madonna! У гущавині юрби доктор Фелл відхилявся від курсу, вливався в потік туристів через Понте Веккіо. Він ішов не додому. Циганка протискалася між людьми, проте не змогла його наздогнати. Обличчя Ньйокко, він іще попереду доктора, дивиться на неї, питається. Ромула похитала головою, і Ньйокко пропустив доктора. Нічого путнього не вийде, якщо Ньйокко обчистить йому кишені.
Пацці вже був поруч, гарчав на циганку, мов то була її провина:
— Вертайся на квартиру. Я зателефоную. У тебе є перепустка в старе місто для таксі? Іди. Іди!
Пацці підібрав свій мопед і поштовхав його через Понте Веккіо, через непрозорі, мов нефрит, води Арно. Він уже думав був, що загубив доктора, але віднайшов його на другому березі в пасажі біля Лунґарно[69], поки той зупинився на мить, аби зазирнути через плече вуличному художнику, а тоді швидко, легкою ходою рушив далі. Пацці здогадався, що доктор Фелл прямує в церкву Санта- Кроче, і пішов слідом за ним на відстані, пробираючись крізь пекельний потік машин і пішоходів.
Розділ 26
Церква Санта-Кроче, господа францисканців, її розгонистий внутрішній простір бринить вісьмома мовами, орди туристів човгають за яскравими парасолями гідів, намацують у мороку монети по 200 лір, аби заплатити за освітлення й протягом цієї дорогоцінної хвилини роздивитися величні фрески капел.
Ромула зайшла до церкви з сонячного ранку, і їй довелося зупинитися біля могили Мікеланджело, щоб дати призвичаїтися засліпленим очам. Коли вона змогла роздивитися, що стоїть на вмурованій в підлогу могилі, то прошепотіла: «Mi dispiace!»[70] — і швидко зійшла з плити. Для Ромули сонмище мертвих під долівкою було таким же реальним, як і люди, що по ній ходили, і, певно, більш могутнім. Циганка була дочкою та онукою ворожбитів, які спілкувалися з духами й читали лінії руки, і вона розглядала людей понад підлогою та людей під нею як дві громади, що їх розділяє шибка смертності. І ті, що перебували долі, мудріші й старіші, мали, на її погляд, перевагу.