Вона роззирнулася в пошуках паламаря, який мав глибокі упередження проти циган, і причаїлася за першою ж колоною під захистом «Мадонни-годувальниці» Росселліно. Немовля тикалося їй у груди носом. Там її знайшов Пацці, який блукав біля могили Ґалілея.
Він указав підборіддям углиб церкви, де прожектори освітлювали трансепт, заборонені фотоапарати палахкотіли, мов блискавки, у просторій темній височині, а таймери з цоканням поїдали монети в 200 лір разом із випадковими жетонами чи австралійськими четвертаками.
Знов і знов Христос народжувався, знову його зраджували й заганяли в плоть цвяхи, коли в сліпучому світлі з’являлися величні фрески й поринали в щільну й велелюдну темряву, поки юрмища пілігримів тримали путівники, у яких нічого не могли роздивитися, а запахи поту й ладану здіймалися вгору й ширилися від розпечених ламп.
Доктор Фелл працював у капелі Каппоні в лівому трансепті. Розкішна капела Каппоні стоїть у церкві Санта-Фелічіта. А ця, відреставрована в дев’ятнадцятому столітті, цікавила доктора Фелла можливістю зазирнути в минуле в процесі реставрації. Він притирав вугіллям стіну, намагався скопіювати напис, майже невидимий, що навіть скісне освітлення не могло його проявити.
Спостерігаючи за чоловіком у маленький монокуляр, Пацці збагнув, чому той вийшов із дому з самою сумкою для покупок: доктор зберігав своє художнє приладдя за олтарем капели. Пацці на мить замислився, чи не відкликати йому Ромулу, відпустити її. Можливо, йому самому вдасться зняти відбитки з приладдя для малювання. Ні, доктор одягнув бавовняні рукавички, аби не забруднити рук вугіллям.
Скрутна ситуація, м’яко кажучи. Методика Ромули була розрахована на простори вулиць. Але циганка не викликала підозри, злочинець в останню чергу буде її стерегтися. Така людина, від якої доктор навряд чи став би тікати. Ні. Якщо доктор її схопить, то здасть паламареві, і Пацці зможе втрутитися згодом.
Цей чоловік божевільний. Що, як він її вб’є? Що, як він уб’є дитину? Пацці поставив собі два питання. Чи зчинить він із доктором боротьбу, якщо виникне загроза життю? Так. Чи зможе він заради винагороди допустити, аби Ромула з дитиною отримали незначні поранення? Так.
Їм просто доведеться перечекати, поки доктор Фелл зніме рукавички та піде на ланч. Походжаючи туди й назад уздовж трансепту, Пацці та Ромула за нагоди перешіптувалися. Пацці помітив у натовпі знайоме обличчя.
— Хто з тобою прийшов, Ромуло? Краще скажи мені. Я вже бачив його у в’язниці.
— Це мій друг, він просто зчинить перешкоду, якщо мені доведеться тікати. Він нічого не знає. Нічого. Вам же ліпше. Не доведеться бруднитися.
Аби згаяти час, вони помолилися в кількох капелах: Ромула шепотіла мовою, якої Рінальдо не розумів, і сам Пацці мав чимало прохань у молитвах, особливо щодо будинку на березі Чесапікської затоки та ще дечого, про що в церкві думати не варто б.
Почалася репетиція хору, над гомоном натовпу злетіли солодкі голоси.
Пролунав дзвін, настав час зачиняти церкву на денну перерву. Вийшли паламарі й, брязкаючи ключами, наготувалися спорожняти монетниці.
Доктор Фелл відірвався від праці, підвівся, вийшов з-за «Пʼєти» Андреотті, зняв рукавички й одягнув куртку. Перед церковним олтарем товпилася велика група японців — запас монеток скінчився, і спантеличені туристи стояли в темряві, досі не розуміючи, що вже час іти.
Пацці ткнув Ромулу пальцем, у чому ніякої потреби не було. Вона знала, що час прийшов. Циганка поцілувала голівку немовляти, яке спочивало на дерев’яній руці.
Доктор уже наближався. Через натовп йому довелося пройти біля циганки, і та зробила три широкі кроки назустріч докторові, зупинилася просто перед ним, виставила вгору руку, аби привернути його погляд, тоді поцілувала пальці й наготувалася лишити поцілунок на його щоці, поки лізтиме прихованою рукою до кишені.
Спалах світла — хтось із натовпу знайшов монету в 200 лір, і в ту саму мить, коли циганка торкнулася доктора Фелла, вона зазирнула йому в обличчя й відчула, як її засмоктує в червоні зіниці тих очей, відчула, як великий холодний вакуум притискає її серце до ребер, і рука циганки смикнулася геть від того обличчя, щоб затулити личко дитини, і вона почула власний голос, що казав: «Perdonami, perdonami, signore!»[71] — і вона розвернулася й утекла, а доктор довго дивився їй услід, доки згасло світло, доки він знов перетворився на силует на тлі свічок капели, а тоді швидкою, легкою ходою рушив далі.