Карло вихнув підборіддям у бік худорлявого асистента Оресте, який перехилився за огорожу, висуваючи якомога далі над загоном кудлатий мікрофон, виміряючи, куди зможе дістати.
— Скажи своєму пердолі, що, як він туди впаде, я по нього не лізтиму.
Урешті-решт, усе було готове. Пʼєро й Томмазо склали в ношах ніжки й опустили до землі, а тоді вкотили крізь ворота в загін.
Карло виніс із будинку магнітофон і підсилювач. У нього була низка касет, деякі записи він зробив сам, коли відрізав вуха полоненим жертвам, щоб переслати їх родичам у листі. Карло неодмінно програвав касети тваринам, поки ті їли. Записи не знадобляться, коли в нього буде справжня жертва, яка кричатиме наживо.
До стовпів під навісом були прибиті два ветхі вуличні гучномовці. На привітному моріжку, що спускався до лісу, виблискувало сонце. Міцна огорожа навколо загону також ішла вглиб лісу. Оресте чув, як під дахом навісу дзижчить у пообідній тиші бджола.
— Готовий? — спитав Карло.
Оресте сам став за одну камеру на тринозі.
— Giriamo, — гукнув він другому оператору.
— Pronti! — почулася відповідь.
— Motore!
Увімкнулися камери.
— Partito!
Звук писався разом із зображенням.
— Azione![80] — сказав Оресто й тицьнув пальцем Карло.
Сардинець натиснув на магнітофоні кнопку, і залунав пекельний крик, плач і благання. Від цього волання оператор смикнувся, тоді опанував себе. Той крик був нестерпним і водночас — заманливою увертюрою для рил, що виринули з лісу, зваблені вереском, який запрошував до обіду.
Розділ 32
Поїздка до Женеви на день, в обидва кінці, щоб побачити гроші.
Рейс із пересадкою в Мілані — спочатку на свистючому турбогвинтовому літаку «аероспатіале», який рано-вранці виборсався з Флоренції та завихляв понад виноградниками з такими широкими доріжками між рядками, що вони скидалися на грубий макет Тоскани. Щось було не так із кольорами в пейзажі — якогось неправильного синього відтінку нові басейни при віллах багатих іноземців. Пацці, який визирав із ілюмінатора літака, ті басейни здавалися молочно-блакитними, мов очі старого англійця, блакить, яка не вписувалася в темноту кипарисів і срібло оливкових дерев.
Настрій Рінальдо Пацці піднімався разом із літаком, бо тепер слідчий серцем відчував, що не зістариться на цій землі, у залежності від капризів поліцейського начальства, у спробі протриматися на посаді, аби заслужити пенсію.
Він не на жарт перелякався, що після вбивства Ньйокко доктор Лектер зникне. Коли Пацці знову помітив його за роботою під лампою в Санта-Кроче, то відчув, наче небеса над ним змилостивились — доктор гадав, що йому нічого не загрожує.
На тихому плесі Квестури смерть цигана не пустила жодної брижі, її пов’язали з наркотиками — на щастя, навколо тіла валялися використані шприці (звична річ у Флоренції, де їх видавали задарма).
Приїхати й побачити гроші. Пацці наполіг.
Внутрішній візуал Рінальдо Пацці пам’ятав образи до останньої дрібниці: перший раз, коли він побачив у себе ерекцію, перший раз, коли побачив власну кров, перша оголена жінка, розмите видіння першого кулака, що летить йому в обличчя. Він пам’ятав, як знічев’я забрів у Сієні в бічну капелу і раптом побачив обличчя святої Катерини — муміфікована голова в білосніжному апостольнику, що покоїться в саркофазі у формі церкви.
Три мільйони доларів справили на нього таке саме враження.
Три сотні перев’язаних пак зі стодоларовими купюрами, із серійними номерами врізнобій.
У суворій і малій, мов капела, кімнаті женевського «Credit Suisse» юрист Мейсона Верджера показав Рінальдо Пацці гроші. Їх прикотили зі сховища в чотирьох глибоких банківських скринях із мідними кодовими панелями. Банк «Credit Suisse» також надав лічильний апарат, терези та клерка, який мав рахувати й зважувати. Пацці не скористався його послугами. Він просто поклав на гроші руки.