Спускаючись крізь озоновий запах блискавок, відчуваючи вібрацію від грому на обшивці літака, Пацці з давнього роду Пацці повертався у своє давнє місто з метою такою ж давньою, як сам час.
Розділ 33
Рінальдо Пацці залюбки продовжив би спостереження за своєю ціллю в палаццо Каппоні, але не мав змоги.
Натомість Пацці, досі під враженням від вигляду грошей, мусив стрибати у вечірній костюм і поспішати до дружини на довгоочікуваний концерт Флорентійського камерного оркестру.
Театро Пікколоміні, удвічі зменшена копія величного венеційського Театро ла Феніче, — це барокова ювелірна шкатулка з позолоти й плюща, де на розкішній стелі херувими нехтують законами аеродинаміки.
До того ж добре, що театр гарний, бо інколи виконавцям будь-яка допомога не завадить.
Несправедливо, але й неминуче, що музику у Флоренції оцінюють за безнадійно високими стандартами міської культури. Флорентійці — то велика вчена громада меломанів, що типово для Італії, проте час від часу вони страждають від браку музичних талантів.
Під оплески в кінці увертюри Пацці ковзнув у крісло біля дружини.
Вона підставила пахку щоку. Серце немов розросталось у грудях, коли він дивився на неї у вечірній сукні. З у міру глибокого декольте линув теплий аромат, а в руках вона тримала партитуру в шикарній папці від Ґуччі, яку їй подарував Пацці.
— З новим альтистом вони у сто разів краще грають, — видихнула вона на вухо Пацці.
Цей чудовий музикант на viola da gamba став на заміну невимовного нездари, кузена Сольято, який без сліду пропав кілька тижнів тому.
Доктор Ганнібал Лектер позирав зі своєї високої ложі, самотній, бездоганний у білій краватці. Обличчя й манишка, здається, витають серед темної ложі, обрамлені позолоченим бароковим різьбленням.
Пацці помітив його, коли після першого поруху на сцені спалахнуло світло, і, перш ніж він зміг відвести очі, голова доктора повернулася до Пацці, мов сова глипнула, і вони зустрілися поглядами. Мимоволі Пацці з такою силою стиснув зап’ястя дружини, що вона на нього озирнулася. Після того Пацці дивився виключно на сцену, гріючи тильну сторону руки біля стегна дружини, ніжно стискаючи її пальці.
В антракті, коли Пацці повернувся з буфету з напоєм для жінки, доктор Лектер уже стояв біля неї.
— Доброго вечора, докторе Фелл, — сказав Пацці.
— Доброго вечора, Commendatore, — відповів доктор.
Лектер трохи похилив голову, чекаючи, доки Пацці їх познайомить.
— Лауро, дозволь представити тобі доктора Фелла. Докторе, це синьйора Пацці, моя дружина.
Синьйора Пацці, звикла до того, що чоловіки цінують перш за все її красу, запам’ятала подальшу розмову як напрочуд милу, чого не можна сказати про Рінальдо.
— Дякую за таку ласку, Commendatore, — сказав доктор.
Червоний, гострий язик з’явився за мить до того, як Лектер схилився над рукою синьйори Пацці, підніс губи до її шкіри, може, трохи ближче, ніж це заведено у Флоренції, і, звісно, так близько, що вона шкірою відчула його дихання.
Він підняв на неї погляд, перш ніж підвів лискучу голову.
— Гадаю, вам особливо до вподоби Скарлатті, синьйоро Пацці.
— Так.
— Я зрадів, коли побачив, як ви слідкуєте за партитурою. Так уже майже ніхто не робить. Сподіваюся, це вас зацікавить.
Він розгорнув папку, яку тримав до цього під пахвою. У ній лежав пергамент із античною партитурою, написаною від руки.
— Це з римського Театро Капраніка, від 1688 року, коли цей твір був написаний.
— Meraviglioso![81] Рінальдо, поглянь!
— На полях я позначав певні відмінності від сучасного виконання протягом першої частини, — сказав доктор Лектер. — Певно, вам сподобається слідкувати за другою. Прошу, візьміть. Я завжди можу забрати її через синьйора Пацці — якщо дозволите, Commendatore?
Доктор проймав його поглядом усе глибше й глибше.
— Якщо тобі це буде до вподоби, Лауро, — відповів Пацці й замислився на мить. — Ви виступатимете перед Студіоло, докторе?
— Так, власне, у п’ятницю ввечері. Сольято ніяк не дочекається, щоб мене дискредитували.
— Я саме буду в старому місті, — сказав Пацці. — Тоді й поверну партитуру. Лауро, аби заробити собі на вечерю, докторові Феллу належить зачарувати своїм співом драконів зі Студіоло.
— Я певна, ви заспіваєте дуже добре, докторе, — сказала вона, подарувавши погляд величезних темних очей — у межах пристойного, але вже на межі.
Доктор Лектер усміхнувся, показавши дрібні білі зуби.
— Мадам, якби я виробляв парфуми «Небесна квітка», то подарував би вам до аромату якийсь із південноафриканських діамантів. До вечора п’ятниці, Commendatore.