— Твою пошту моніторять не просто так. У них є на те судова постанова, яку тримають десь під замком. Поки що за нами ніхто не слідкує — таке ми помітили б, — сказала Арделія. — Я б не стала виключати можливості, що ті сучі діти знатимуть про його приїзд, але нічого тобі не скажуть. Будь завтра обережною.
— Містер Кроуфорд нас би повідомив. У них не вийде провернути серйозну операцію з Лектером, не залучивши до справи Кроуфорда.
— Забудь про Джека Кроуфорда, Старлінг. У тебе сліпа пляма в цій ділянці. Що, як на тебе вже нагострили зуби? За те, що говориш багато зайвого, що не дала Крендлерові залізти тобі під спідницю? Що, як хтось хоче тебе знищити? Ого, а тепер я вже серйозно переживаю за свого інформатора.
— Ми можемо щось зробити для поштаря? Повинні щось зробити?
— А ти думаєш, хто приходить на обід?
— Молодець, Арделіє!.. Стривай хвилиночку, я гадала, що це я приходжу на обід.
— Можеш узяти з собою додому пару шматочків.
— Дяки.
— На здоров’я, дівчинко. Мені тільки в радість.
Розділ 47
Колись давно, ще в дитинстві, Старлінг переїхала з дощаного будинку, що стогнав під вітром, до міцної будівлі з червоної цегли — лютеранського притулку.
У тому ветхому сімейному гніздечку в далекому дитинстві була тепла кухня, де вона їла зі своїм батьком апельсини. Але смерть знає, де стоять ці маленькі будиночки, у яких мешкають люди, що виконують небезпечну роботу за малі гроші. Батько поїхав із того будинку своїм пікапом на нічне патрулювання, де його й убили.
Старлінг виїхала з будинку прийомної родини на кобилі, яку тримали на забій, поки в сараї на фермі різали ягнят, і знайшла собі прихисток у лютеранському притулку. Відтоді державні заклади, великі й міцні, дарували їй відчуття безпеки. Може, у лютеранському притулку бракувало тепла й апельсинів і аж ніяк не бракувало Ісуса, проте там існували чіткі правила, і якщо ти їх розумієш, усе гаразд.
Доки йшлося про неупереджену оцінку її роботи, доки вона вправлялася зі службовими завданнями, Старлінг почувалася в безпеці. Але їй бракувало хисту до відомчої етики.
Тепер, коли вона рано-вранці вибралася зі свого старого «мустанга», високі мури Куантіко вже не здавалися великим цегляним нутром, що колись дарувало їй прихисток. Навіть сам вхід до будівлі був наче викривлений у неспокійному повітрі, що вирувало над паркінгом.
Вона хотіла побачитися з Джеком Кроуфордом, проте часу не було. На Алеї Гоґана мала розпочатися зйомка, щойно з-за обрію встане сонце.
Розслідування бійні на «Фелічіані» вимагало відтворення подій, що фіксуватиметься на плівку, і знімальним майданчиком мала бути Алея Гоґана в Куантіко. Треба було врахувати кожен постріл, кожну траєкторію.
Старлінг довелося грати саму себе. Фургон для стеження також був автентичним, свіжі дірки від куль замазали мастикою, та ще не встигли пофарбувати. Знов і знов вони вибігали зі старого фургона, знов і знов агент, який грав Джона Бріґема, падав долілиць, а той, що грав Бьорка, судомився на землі. Цей процес, під час якого використовувались гучні холості набої, витиснув із неї останні соки.
Закінчили вони вже по обіді.
Старлінг зняла SWATівську амуніцію й пішла в кабінет до Джека Кроуфорда.
Тепер вона знову називала його містером Кроуфордом, а він здавався все більш віддаленим і невловимим.
— Хочете алка-зельтцеру, Старлінг? — спитав він, коли побачив її у дверях кабінету.
Протягом дня Кроуфорд приймав цілу низку патентованих ліків. А ще приймав «Ґінкґо білоба», «Соу Палметто», «Сент-Джонс вотр»[103] і дитячий аспірин. Пив ліки з долоні в певному порядку, закидаючи назад голову, наче ковтав чарочку спиртного.
Протягом кількох останніх тижнів він став знімати на роботі піджак від костюма та вдягати светр, який йому сплела покійна дружина Белла. Тепер він здавався набагато старшим за батька Старлінг — такого, яким вона його запам’ятала.
— Містере Кроуфорд, мою кореспонденцію хтось розкриває. І в них це не дуже добре виходить. Таке враження, наче клейстер розпарюють над чайником.
— За вашою поштою стежать відтоді, як вам написав Лектер.