— Тоді вони просто продивлялися посилки на флуороскопі. То нічого, але ж я розбираюся в особистій кореспонденції. Ніхто мені нічого про це не казав.
— То не наш ВПВ.
— І не Помічник Доґ[104], містере Кроуфорд. Це якесь велике цабе, що має повноваження видати секретний дозвіл на перегляд кореспонденції згідно з Третім розділом.
— Але схоже на те, що листи відкриває аматор?
Старлінг мовчала, поки він не продовжив:
— Сподіваюся, ви дізналися про це саме з недбало розкритих конвертів, так, Старлінг?
— Так, сер.
Кроуфорд підібгав губи й кивнув.
— Я цим займуся, — мовив він, перебираючи у верхній шухляді робочого стола пляшечки з патентованими ліками. — Переговорю з Карлом Ширмером з міністерства юстиції, якось вирішимо це питання.
Ширмер також добував на посаді останні дні. Циганська пошта донесла, що він мав вийти на пенсію наприкінці року — усі поплічники Кроуфорда вже виходили на пенсію.
— Дякую, сер.
— Є якісь таланти на поліцейських курсах? Відділу кадрів варто мати когось на увазі?
— Про криміналістичну лабораторію нічого не можу сказати — вони соромляться розбирати зі мною злочини на сексуальному підґрунті. Є парочка пристойних стрільців.
— Таких у нас по зав’язку, — мовив Кроуфорд і швидко додав: — Я не про вас.
Старлінг увесь день відтворювала сцену смерті Джона Бріґема і ввечері пішла на його могилу на Арлінгтоні.
Вона поклала руку на надгробок, з якого ще не змився пил від каменярського долота. Раптом вона ясно відчула губами той дотик, коли поцілувала Бріґема в чоло, холодне, наче мармур, покрите пилом від пудри, що її наклали в похоронному бюро. Тоді вона востаннє підійшла до його домовини і вклала йому в руки під білі рукавички власну медаль, яку отримала на Відкритих змаганнях із вогнепальної зброї.
Тепер на Арлінгтоні вже опадало листя, встеляло переповнену мерцями землю. Тримаючи руку на надгробку Бріґема й позираючи на нескінчені ряди могил, Старлінг замислилася, скільки ще таких бійців загинули марно через дурість, егоїзм і непримиренність утомлених старих керівників.
Для воїнів Арлінгтон — сакральне місце, байдуже, вірять вони в Бога чи ні, і трагедія полягає не в смерті, а в марній загибелі.
Вона відчувала зв’язок із Бріґемом, який аж ніяк не слабшав від того, що вони так і не стали коханцями. Опустившись на одне коліно біля надгробка, вона пригадала: він ніжно запитав у неї дещо, і вона відмовила, а потім він спитав, від щирого серця, чи можуть вони лишитися друзями, і вона погодилася, також від щирого серця.
Стоячи на колінах в Арлінгтоні, вона подумала про далеку могилу батька. Старлінг не відвідувала її відтоді, як закінчила перший рік у коледжі й пішла на батькову могилу, аби розповісти йому про це. Вона замислилася, чи не час туди повернутися.
Крізь чорні гілки дерев на Арлінгтоні пробивався захід сонця, помаранчевий, як апельсин, що вона колись ділила з батьком. Від звуку далекого ріжка її проймало морозом, надгробок холодив руку.
Розділ 48
Її видно крізь пару нашого дихання — у чистому небі над Ньюфаундлендом сяйна, блискуча цятка, що зависає в сузір’ї Оріона, а тоді повільно лине далі понад нашими головами, — «боїнг-747» прямує на захід, стає дибки проти вітру, що дме зі швидкістю сто миль за годину[105].
У хвості літака, де розташовують учасників комплексних турне, сидять п’ятдесят два туристи «Фантазії Старого Світу», які відвідали одинадцять країн за сімнадцять днів, а тепер повертаються до американського Детройта й канадського Віндзора. Ширина сидінь на рівні плечей становить двадцять дюймів. Ширина сидінь на рівні стегон становить двадцять дюймів. Це на два дюйми більше за той простір, що припадав на одного раба «Середнього шляху»[106].
Пасажирів харчують холоднючими сендвічами зі слизьким м’ясом і плавленим сиром, вони дихають чужими випарами й бздинням, що йдуть із економної системи регенерації повітря, — така собі варіація стічної настоянки, якою скотарі почали годувати свиней у 1950-х.
Доктор Ганнібал Лектер сидить по центру середнього ряду в хвостовій частині літака, обабіч нього — діти, на крайньому сидінні — жінка з немовлям на руках. Після стількох років у камерах і перев’язах доктор Лектер не любить перебувати в обмеженому просторі. На колінах хлопчика, що сидить поруч, без упину пищить електронна іграшка.
Як і багато інших пасажирів, розсіяних по найдешевших місцях, доктор Лектер почепив на себе яскраво-жовтий значок зі смайликом і надписом «КАН-АМ ТУРИ» великими червоними літерами, і, як і решта туристів, він одягнений у непрофесійний спортивний костюм. На його костюмі стоять емблеми хокейної команди «Торонто Мейпл Лівз». Під костюмом на голе тіло прив’язана велика сума грошей готівкою.