Він вирішив відшукати домашню адресу Кларіс Старлінг, раз уже зайшов до палацу, але не поспішає, тож зупиняється біля підніжжя величних сходів, де стоять бронзові статуї з Ріаче.
Ці високі бронзові вояки приписуються Фідієві, і підняли їх із морського дна вже в наш час. Вони є центральним елементом зали, де фрески на стінах можуть переказати всього Гомера й Софокла.
За бажанням доктора Лектера ці бронзові лики почнуть цитувати Мелеагра Гадарського, але сьогодні він просто хоче на них подивитися.
Тисяча кімнат, довгі милі коридорів, сотні фактів, прив’язаних до кожного об’єкта в кожній залі, — приємний перепочинок чекає на доктора Лектера всюди, де б він не зупинився.
Але в нас із доктором є одна спільна риса: у підвалах наших сердець і мізків чатує небезпека. Тутешні кімнати аж ніяк не чудові, світлі та просторі. У підлозі нашого розуму є дірки, як у долівці середньовічного підземелля — смердючі льохи, «ублієти»[107], названі так на честь забуття, тюремні камери з вузькими проходами, викладеними з міцного каменю, з дверцятами при вході нагорі. Ніщо не може покинути їх без крику, позбавляючи нас тягаря. Струс, захисні споруди падають, і спалах спогадів підпалює отруйні гази — на волю вириваються речі, ув’язнені роками, і тепер вони вибухають болем, спонукають нас до небезпечних учинків…
Сповнені страхом і захватом, ми йдемо слідом за доктором, поки він швидкою легкою ходою прямує коридорами, що сам для себе збудував, крізь аромати гарденій, під пильним наглядом великих статуй, при світлі картин.
Його шлях лежить повз бюст Плінія, він оминає його з правого боку й піднімається сходами до Зали адрес — кімнати з рядами статуй і картин, розташованих у чіткому порядку, на великій відстані одне від одного, добре освітлених — згідно з рекомендаціями Цицерона.
Ах… третій альков від дверей праворуч, де більшість простору займає картина із зображенням святого Франциска, який згодовує міль шпакові[108]. На підлозі перед картиною — інсталяція з пофарбованого мармуру в натуральний розмір. Парад на Арлінгтонському національному цвинтарі, на чолі якого — Ісус. Йому тридцять три, і він сидить за кермом вантажівки «форд» моделі Т-27, «бляшаної Ліззі», а Дж. Едґар Гувер стоїть у кузові в балетній пачці й махає рукою невидимому натовпу. За ним марширує Кларіс Старлінг із гвинтівкою «енфілд-308» на плечі.
Здається, доктор Лектер радий бачити Старлінг. Колись давно він отримав її домашню адресу в студентській асоціації Університету штату Вірджинія. Він зберігає адресу на цій інсталяції, і тепер заради власного задоволення видобуває цифри й назву вулиці, де мешкає Старлінг:
3327 Тіндал
Арлінгтон, Вірджинія 22308
Доктор Лектер може рухатися просторими кімнатами свого палацу пам’яті з надприродною швидкістю. З його рефлексами та силою, сприйняттям і метким розумом, доктор Лектер добре озброєний проти матеріального світу.
Але в глибині його самого є такі місця, куди спускатися небезпечно, де Цицеронова логіка, правила впорядкованого простору й світла не чинні…
Наразі він вирішив відвідати свою колекцію старовинного текстилю. Він збирається написати листа Мейсонові Верджеру і тому хоче переглянути текст Овідія на тему запашних олій для обличчя, що докладався до древніх ткацьких виробів.
Він крокує далі цікавим килимом плаского плетіння, що приведе його до зали ткацьких верстатів і текстилю.
У світі «боїнга-747» голова доктора Лектера лежить на спинці сидіння, очі заплющені. Голова злегка хитається, коли літак пірнає в повітряні ями.
З краю його ряду немовля покінчило з пляшечкою, але ще не заснуло. Личко дитини червоніє. Мамка відчуває, як маленьке тіло під ковдрою напружується, потім розслабляється. Вона не має жодного сумніву в тому, що відбулося. Немає потреби лізти пальцем у підгузок. З переднього ряду чути чийсь голос: «Го-о-осподи».
До затхлого, мов у спортивній залі, смороду в салоні літака додається ще один запах. Маленький хлопчик, що сидить біля доктора Лектера, звик до пахощів немовляти й продовжує їсти ланч від «Фошона».