Вахмістр повернув йому посвідчення і ввічливо подякував. Якобс кивнув… і раптом помітив, як вираз обличчя у поліцая змінився.
Погляд вахмістра прикипів до нікельованої ручки. На сріблястому блискучому металі виднілись сліди бежевої фарби. Тепер він відчув і легкий запах лаку. Машина недавно і, видимо, наспіх перефарбована! Серед прикмет зазначалося; темний чотиридверний лімузин «крейслер». А перед ним стояв бежевий чотиридверний лімузин, здається, радянської марки. Але чи справді це так? Шкали на щитку приладів не було видно, і не можна було розібрати, чи на російській мові там позначення… а той, що сидів у машині, кивнув йому і втупився в нього поглядом…
І тут на дискові заднього колеса поліцай помітив злегка зафарбовані опуклі слова — «New-Yorker». Рука його ковзнула в кобуру. Тієї ж миті товсті сірі шини з вищанням закрутились, розкидаючи навколо гравій, і машина, збивши з ніг другого поліцая, рвонулася вперед. Вахмістр прицілився у шини і вистрілив, раз, вдруге, втретє…
Лімузин звернув праворуч у напрямку Вольгаста і з пронизливим гулом зник у сутінках.
Одна мить — і вахмістр підскочив до своєї машини.
Як добре, що мотор заведений! Як добре, що це важка п’ятисотка!
Він побачив лімузин уже перед самісіньким Люмансдорфом. Вони промчали селом. Відстань між ними не зменшилась. Лімузин дав протяжний гудок. Поліцай почав доганяти. Враз йому здалося, ніби на дорозі щось блиснуло, — і наступної секунди передня камера лопнула. Мотоцикл покотився в канаву. Спочатку вахмістр не відчув ніякого болю. Схопився. Недалеко виднілися будинки Прітціра. Він побіг. Обличчя заливала кров. Біля телефону він знепритомнів.
Його повідомлення прийшло у Вольгаст з запізненням на чотири хвилини. Бежевий «крейслер» уже проминув міст через Пене і вилетів на Узедом. Слідом за ним негайно було послано кілька мотоциклів. Розташовані поблизу частини морської і прикордонної поліції були підняті по тривозі.
На Берлін опускалися сутінки. Засвітилися вітрини, вуличні ліхтарі та неонові реклами. Александер вийшов з електрички у Віцлебені, спустився вниз по Рогніцштрасе і перейшов східно-західну магістраль, яка на цьому відрізку зветься Кайзердам. Праворуч, на кілька метрів нижче, гриміли жовто-червоні поїзди кільцевої дороги. Далі видно було голі кущі, порожні лавки. Почав накрапати дрібний дощ.
Александер підняв комір пальта і прискорив ходу. В нагрудній кишені в нього лежала та маленька записна книжечка, схованку якої описала йому Рут. Непомітно дістати книжечку було нелегко, йому пощастило зробити це після того, як Вольф допитав його і звільнив за наказом Вюрцбургера. Ще важче було тепер вирішити, що робити з нею далі.
Тоненька, завбільшки з поштову листівку, книжечка містила в собі список членів організації. В ній були імена та адреси більш ніж сорока осіб; кожному відводилась окрема сторінка, йому — теж. Якщо він віддасть цю книжечку поліції, його знову арештують і судитимуть. Якщо ж він не зробить цього, то більша частина членів організації з його вини уникне арешту, лишиться непокараною. В його руках доля всіх посередників і довірених осіб за межами Берліна. Все це, мабуть, подібно до його шефа Роберта Шмербаха, люди солідні. Може, навіть займають керівні посади. Він уявив собі, яку шкоду можуть вони ще заподіяти, якщо він приховає книжечку. Ні, робити цього не можна! Він повинен віддати список і разом з тим відповісти за те, в чому винен сам. Комісар Вольф порадив йому негайно ж відвідати криміналрата Горна і розповісти йому все, що знає. Він дав домашню адресу Горна, на Фредеріціаштрасе, і додав, здивувавши цим Александера: «До речі, на вашому місці я ніколи більше не показувався б у президіумі». Ці слова Вольфа ще більше посилили те дивне враження, яке він виніс учора після відвідин західноберлінської поліції. Як сказав йому той високий чин, що знімав у нього показання? «Всю інформацію направляти тільки мені особисто. — А ще перед тим запитав: — Які ваші показання були записані на третьому поверсі? Тільки анкетні дані? Ви знайомі з доктором Горном?» З усього цього Александер зробив висновок, що в західноберлінському президіумі кожен проводить свою власну політику. Але це його не обходить, це не його справа. Він уже наважився, не пощадивши себе, допомогти знищити всю організацію; зараз це була єдина його мета.
Александер звернув ліворуч, на Фредеріціаштрасе, і пішов по ній, придивляючись до номерів будинків. Все ще сіявся дрібний дощ. А чому, власне, Рут цікавив список членів організації? Її імені в ньому не було. Після звільнення вона відразу ж поїхала додому. Скидалось на те, що її справді, як вона й говорила, хитрістю заплутали в цю справу, і вона зовсім не винна. А може, її батько?.. Рут викликала в Александера велике співчуття, і він вирішив згодом з’їздити до неї і запропонувати їй свою допомогу.