— Наш головний свідок, здається, заснув, — упізнав він голос комісара Вольфа. — Важко повірити в таку підлість, пробачте мені на слові, — продовжував він, видимо, почату раніше розмову, — але інакше цього не назвеш! Якщо дозволите дати вам пораду — не подавайте у відставку, пане криміналрат. Боріться. Можете розраховувати на мою цілковиту підтримку!
— Мені дуже приємно чути таке від вас, дуже приємно, дорогий колего, — відповів втомлений глухий голос, — але з цього нічого не вийде, повірте мені.
— Ви вважаєте, що він надто міцно сидить на своєму місці, так? Безперечно. Боротьба буде нелегкою. Але разом ми переможемо, я в цьому твердо впевнений. Історія з Шенцліном скрутить йому в’язи. Приховати важливі показання — це вдесятеро важча провина, ніж те, що закидають вам. Не будемо здаватися, хоч би там що! Треба вивести весь цей набрід на чисту воду!
— Я вже написав, колего Вольф.
— Що? Заяву про відставку?
— Так.
— Ви ще подумайте. Я дуже прошу вас від імені нашого відділу. До речі — наш відділ. Я, очевидно, теж впав у неласку: мене переводять. Знаєте куди? В комісаріат у справах садових крадіжок. Моє шанування! Так я їм і бігатиму за вкраденими поливальницями чи падалицею! Якщо йдете ви, тоді піду і я. Тоді я піду неодмінно.
— Я… я, на вашому місці, цього не робив би. У вас сім’я.
— Ваша правда. Тому вам треба залишитись. Інакше я просто не зможу там працювати. Мене вже й так частенько нудить — пробачте на слові. А зараз я піду. Поговоріть, будь ласка, докладно про все з Шенцліном, тоді побачите, як наш шеф наставив нам носа.
Він вийшов. За ним грюкнули двері, і через хвилину в кімнату зайшов блідий сивий чоловік в окулярах з чорною оправою. Він чомусь був у пальті і в руці тримав капелюха. Александер підвівся. Очевидно, це доктор Горн.
— Добривечір, — машинально промовив криміналрат і впустив з рук капелюха. — Як ви сюди потрапили?
— Пане криміналрат…
— Сідайте, — кивнув йому Горн, — забув ваше ім’я… але це не так важливо, — він відхилився на спинку крісла. — Ви хочете мені щось розповісти, але, боюсь, це не становить особливого інтересу — вже не становить… Ви бачили коли-небудь комісара Ірінгса? Ні?.. А адвоката Рудольфа Крамера? Він, здається, ще називав себе доктором Шерцом.
— Шерца я знаю. Востаннє я чув його голос сьогодні вранці годині о десятій.
Горн схилився вперед, руки в нього тремтіли. Він попросив докладно описати йому Шерца, але, здавалось, майже не слухав. Він неуважно кивав головою, його землисте обличчя нервово посмикувалось.
— Ви знаєте й Зіррінгауза, Георга Зіррінгауза?
Александер сказав, що не знає.
— Ви сиділи в підвалі разом з його дочкою. Вам це відомо? Він… він помер. Георг помер. Ви розумієте? Цього не можна зрозуміти. Веронал, пане, така приємна річ… — прошепотів він ледь чутно, так, що важко було розібрати, — здається, у мене теж десь лежить у тумбочці одна трубочка… — він тихо засміявся, і в Александера мороз пішов поза шкірою. — Можливо, мій сусід з триста вісімдесят першої кімнати матиме роботу… — Горн замовк і невидющим поглядом дивився просто перед себе. Очі в нього блищали, як у божевільного. Щось стисло Александерові горло.
— Що… що це я тут наговорив… ви не звертайте уваги… пане… пане…
— Шенцлін, — здавленим голосом сказав Александер і підвівся. — Пане криміналрат, я прийшов до вас, щоб віддати вам записну книжку, яку я знайшов у бібліотеці вілли. Тут список членів банди Якобса…
Горн мовчки простяг руку. Він перегорнув усі сторінки книжечки, навіть придивився до неї біля лампи і повернув Александеру.
— Здається, ви маєте рацію, пане Шенцлін. Це справді схоже на список. Ось вам моя порада: підіть з нею в президіум народної поліції. Всі зазначені тут адреси, які не відомі нам, — це адреси з східної зони. Ви не знаєте, як туди пройти? Я… я поясню вам…
Якобс ввімкнув фари. Їх світло ковзнуло по лісу і піщаних дюнах — дикому безлюдному ландшафту. Він не знав цієї місцевості, але орієнтувався з допомогою карти — поруч з ним лежав розгорнутий атлас. За Цемпіном вліво відходила бетонована дорога, що вела до узбережжя. На повороті фари освітили облізлу табличку. «Увага! Заміновано! Прохід заборонено!» — прочитав Якобс і зітхнув з полегкістю: він не збився з шляху. Під час війни тут був випробний полігон ракет «фау», від шпигунів і диверсантів він був захищений мінним поясом. Тоді ж проклали й бетоновану дорогу, по якій зараз їхав «крейслер». Вона доходила майже до моря. Там, де її уявне продовження перетинає берегову лінію, і знаходилось домовлене місце зустрічі.