Погоня тривала; трюк удався не зовсім. Лью Кросбі, що вдивлявся в заднє вікно, все ще бачив крізь туманну завісу дощу світле кружальце однієї фари. Може, якийсь випадковий мотоцикліст, що не має нічого спільного з поліцією… В таку погоду? Навряд…
— Газ, boy,[9] газ! — скомандував Кросбі. — Побачимо, може, вдасться вшитись! А як ні, то слухай уважно: я скажу «Look out»,[10] тоді ти притиснеш машину до правого краю і стукнеш по запальничці, вдавиш її зовсім у щиток, you understand?[11] І зразу ж ліворуч, до лівого краю дороги. You will see, police[12] тоді геть. You can rely on that![13]
Александер не мав ані найменшого уявлення, що це означає. Але було ясно, що цей маневр повинен усунути безпосередню небезпеку. Спокій супутника передався і йому. І все ж він інстинктивно натискав на акселератор.
Перед машиною в завісі дощу виринула темна маса якогось селища. Мелькнув жовтий щит. Фари вихопили з темряви перші будівлі, залили їх сліпучо-білим світлом, і от вони вже позаду. По обидва боки дороги вискакували з темряви стіни будинків. Александер натиснув клаксон, автомобіль триголосо заревів і з швидкістю сімдесят кілометрів на годину влетів у містечко. Чотири шини з свистом розбризкували на кілька метрів грязюку і воду з калюж. Знову заревів клаксон. Болото летіло в віконниці будинків. На смерть переляканий велосипедист заїхав у чиїсь ворота.
На дорогу підступно вибігає якийсь паркан і летить назустріч. Александерові вже вчувається тріск дерева, він ледве встигає звернути. Носок лівої ноги легенько торкається педалі гальма. Обережно! Поворот! Стіни будинків раптом стають упоперек, усе крутиться; стрілка спідометра сповзає на 65–60 — 60–55 — 50… Мимо торохтить невидимий у темряві віз, ось він потрапляє у промінь фари… Дерево вискакує з ряду — обережно! — і мчить просто на радіатор — чорт! Трохи звернути вліво… Праворуч бензоколонка… Назустріч мотоцикл, фара сліпить очі… ах, падлюка!.. Ліворуч якийсь мур… ще волосинка, і був би зачепив… бам! Якась зруйнована будівля, хай йому біс… Ах, слава богу, проскочили!
Знову рівна дорога! Набираючи швидкість, «крейслер» вилетів з містечка. Кросбі прикипів до заднього вікна.
— Не відстає. Якраз на відстані пострілу. Камери…
Світле коло поволі збільшувалося: промінь фари мотоцикла упав на заднє вікно, і в кабіні замерехтіло ясне світло. Не було ніякого сумніву — наздоганяє. Поволі, але неухильно.
Александер не міг далі стримуватися. В шаленому пориві він до відказу натиснув педаль акселератора. Мотор заревів. 90 — 100–105 — 100–105 — 105–110…
Кросбі схопився:
— All devils![14] Ти що, здурів? Зараз же назад на шістдесят!
Александер машинально послухався. Він взагалі вже нічого не тямив. Кров болюче стукотіла в скронях.
— Look out! Look out! — крикнув Кросбі. Голос його зривався.
Александер зробив так, як йому було сказано. Притиснув машину до правого краю дороги, ударом кулака вдавив у щиток вмонтовану під годинником запальничку і легенько повернув руля вліво. Машина навкіс перетяла дорогу і загрозливо наблизилась до лівого ряду дерев. Александер вивів її на середину дороги і помчав далі з тією ж швидкістю.
Кросбі притис обличчя до заднього вікна і з хижим нетерпінням вдивлявся в сліпуче кружальце фари, яке раптом затанцювало, блиснуло раз, удруге і погасло зовсім. Кросбі радісно скрикнув, повернувся до Александера і вдарив його кулаком у плече:
— Look you, sunny boy,[15] його вже нема, зовсім! — загорлав він, перехилився наперед і натиснув клаксон. «Крейслер» протяжно заревів.
Вони мчали далі, на південь, до Ельби.
Ульріх Ессер, лейпцігський агент відомої берлінської парфюмерної фабрики, тільки оцій паскудній погоді завдячував тим, що лишився живий. Дощ і погана видимість змусили його вести свій «опель-капітан» повільніше, ніж звичайно. Хоч він мав намір сьогодні добратись до Лейпціга, йому довелось примиритись з необхідністю переночувати у Віттенберзі. А що він уже під’їжджав до Беліца, то сподівався добратись до міста щонайбільше години за півтори.
Але й до Віттенберга панові Ессеру сьогодні не вдалось доїхати: несподівано щось тріснуло, і машину кинуло вбік.