— А з чим же іще? Де це ми промахнулись, я не знаю. Але я зробив ще одну помилку. Я наказав Кросбі, як буде вже на тім боці, ще раз подзвонити нам. Без цього можна було б обійтись. Все-таки можливо, що за нашим телефоном стежать.
— Ну, це вже тобі ввижається, Уль!
— Краще хай тепер ввижається, ніж потім, коли буде пізно. Отже, якщо він дійсно подзвонить, то ви краще полиште цю справу на мене. Я вже подбаю про те, щоб він там швиденько повісив трубку.
Доктор Шерц погасив сигарету і замовк. Якобс і Копш теж мовчали, насупившись: радіти не було з чого.
Боббі напустив на себе вигляд глибокої задуми. Доктор Шерц презирливо дивився на нього — ні для кого не було секретом, що Боббі Копш — великий дурень. Якобс відкашлявся і сплюнув на підлогу.
В цю мить задеренчав телефон. Всі здригнулись і з острахом глянули на маленький чорний апарат, що стояв посеред столу.
Доктор Шерц підвівся.
— Спокійно, панове!
Він узяв трубку. Дзвонили з міжміської станції.
— Розмова з Бременом. З’єдную. Відповідайте.
Шерц затулив долонею мікрофон і тихо сказав:
— Це він.
У трубці клацнуло, потім пролунав голос, такий ясний і чистий, наче говорили з сусідньої кімнати.
— Хто біля телефону?
— Якобс, — сказав доктор Шерц. Він хотів ще щось додати, але голос у трубці випередив його:
— Говорить Кросбі. Все о’кей. За півгодини будемо в Бремергафені, там…
— Добре, добре, чудово, — перебив його доктор Шерц. — Як доїхали? Заглядайте до нас, коли знову будете в Берліні. Я дуже радий, що наші ресори витримали. Щасливої дороги.
— Thank you. Bye-bye![32]
Доктор Шерц поклав трубку і обернувся:
— Швидко зметикував хлопець. З цими даними поліція далеко не заїде.
— Так-то воно так, — зауважив Боббі Копш, — але їм могла здатися підозрілою твоя квапливість.
— Може, так, а може, й ні, мій любий. Це була звичайнісінька розмова з клієнтом-американцем, якому ми щось ремонтували.
Він хотів знову сісти в крісло, але тут постукали в двері і ввійшов робітник з гаража.
— Пане доктор Шерц, вас просять у контору. Там прийшов новий клієнт.
— Хай ним займеться фрейлейн Дойчман. Вона ж учора вже робила це сама.
— Пане доктор Шерц, фрейлейн Дойчман просила, щоб ви самі прийшли. Там ще й ревізор з податкового управління.
Шерц знизав плечима і побіг униз по сходах. «Беруться з усіх кінців», — думав він.
Увійшовши в контору, він побачив високого усміхненого чоловіка в коричневому шкіряному пальті. В глибині кімнати, за поставленим навкіс письмовим столом, сидів податковий інспектор і димів сигаретою. Добре знаючи, що він — одна з найнепопулярніших осіб у всьому Західному Берліні, інспектор навіть очей не підвів, а тільки пробурмотів:
— Повна ревізія, добродію, може затягтись на кілька днів. Так що ви не турбуйтесь, я вже як-небудь з вашою секретаркою…
Доктор Шерц на нього й не глянув.
— Вольф, — відрекомендувався чоловік у шкіряному пальті. — Маєте мороку. До мене недавно теж завітали. — Він криво посміхнувся: видно, таки справді мав мороку.
— Шерц. У всіх таке. Ці податки нас доконають. Чим можу прислужитись?
— Та в мене машина — маленький форд, я б хотів його поки що поставити у вас.
— Чудово, дуже радий. Я вас зараз запишу..
— Це вже ваша мила панночка зробила.
— От і добре, тоді ми зараз можемо… А де хочете поставити машину? В окремому гаражі чи в спільному? Окремий коштує десять марок на місяць, спільний — тільки шість п’ятдесят.
Комісар Вольф подумав якусь мить і вирішив, що краще буде, коли машину менше бачитимуть. Тому він попросив окремий, заплатив за місяць наперед і одержав ключ. Доктор Шерц захотів сам показати гараж новому клієнтові. Гараж цей був досить далеко в глибині двору, з південного боку. Дорогою зав’язалась звичайна в таких випадках розмова.
Доктор Шерц на всі лади вихваляв гараж: нагадав, що вночі тут стоїть варта, а тому небезпека крадіжки дорівнює нулю.
Вольф здавався дуже задоволеним. Він уважно все оглянув і помітив на побіленій стіні досить уже вицвілий лозунг: «Я над усе люблю автомобіль, бо він відкрив мені Німеччину. Адольф Гітлер». Вольф посміхнувся.
— Видно, старий наці, цей ваш шеф, — сказав він. Звичайно, його це зовсім не цікавило — просто він хотів звернути розмову на підприємство та його хазяїна. Але доктор Шерц не попався на цей гачок, і комісар не наважився пробувати вдруге. Вони повернулись до контори, і Вольф попрощався:
— Ну, до побачення, пане Вітц![33]