— Сумно, дуже сумно. А якісь інші родичі або близькі друзі?
— Нема…
— А вас не лякає східна зона?
Александера це не лякало. Він тільки хотів знати, яку йому там дадуть роботу. Може, шофером? Так у нього ж тільки права третього класу…
— Ні, не зовсім шофером. Але це добре, що ви вмієте водити машину. Ми завтра про це поговоримо докладніше. Я усе влаштую, можете не турбуватись. А щоб завтра в нас були свіжі голови, ходімте вже звідси. Котра зараз година?
Александер, за звичкою, підняв лівий рукав, але годинника під ним не було. Це нагадало йому про ломбард, і він ніяково поглянув на сусіда.
Доктор Шерц підвівся і кивком покликав кельнера.
— На моєму пів на першу. Справді, час іти.
Коли вони йшли до виходу, піаніст зчинив справжню какофонію, йому вторував тільки барабан. Александерові здавалося, що він потопає у м’якому килимі, простеленому на сходах. Доктор Шерц дбайливо взяв його під руку.
Вулиця була майже безлюдна. Знявся гарячий вітер. Кроків за двадцять від них тьмяно світився газовий ліхтар. Під ліхтарем стояла маленька легкова машина. Коли вони підійшли, Александер з упертістю п’яного почав розбирати номер: КВ 097–345. Чи 097–435… Щось таке…
Десь вдалині загримів грім. Доктор Шерц ривком відчинив дверці й допоміг своєму новому знайомому залізти на заднє сидіння; в Александера на свіжому повітрі почали заплутуватись ноги. Загарчав стартер, машину смикнуло, і Александер відчув, що вона зрушила з місця. На чорному небі над напівзруйнованим містом спалахували зірниці.
«КВ, КВ… Виходить, берлінець…» — встиг іще подумати Александер.
Розділ другий
Минуло три з половиною роки.
Надвечір у неділю, на початку грудня, північно-західною околицею Магдебурга йшов молодий чоловік. В одній руці він ніс патефон, а в другій — портфель, у якому щось злегка побрязкувало.
Небрукована дорога розгрузла від дощу, який не вщухав уже кілька днів. Та Александера це не дратувало; він давно звик до всього цього, бо вже довгий час жив тут, за містом.
Доктор Шерц тоді пхнув йому в руку рекомендаційного листа до якогось пана Шмербаха. Роберт Шмербах був співвласником відомої магдебурзької транспортної фірми. Александер з обережності розпечатав листа — йому пригадались деякі історії — й заклеїв його потім знову за всіма правилами мистецтва; чого-чого, а такого у карній поліції можна навчитись. Нічого підозрілого в листі не було, але й надій особливих він збудити не міг.
Але цей лист зробив чудо. Пан Шмербах багато не розпитував, він негайно прийняв хлопця на роботу. Александерові дали мебльовану кімнату в Вільгельмштадті, і він наступного ж дня став до роботи. Здавалося, наче він і є та людина, на яку транспортна фірма «Баум і К° — місцеві, дальні й міжзональні автоперевозки» вже давно чекала.
Але ж цьому неможливо було повірити. Він же нічого не вмів. І хоч пристосувався Александер досить швидко, та неважко було б на таку саму платню знайти спеціаліста, який працював би значно краще.
Коли років зо два тому одного чудового дня безслідно зник диспетчер гаража фірми, — ходили чутки, що він утік до Західного Берліна, бо був замішаний у спекуляції кольоровими металами, — Александер зайняв його місце. Така робота вимагає знань, міцних нервів, кмітливості й власної ініціативи. Напочатку Александер допустився кількох помилок, які досить дорого коштували фірмі. Але Роберт Шмербах виявив при цьому загадкову вибачливість. Він похитав головою, промурмотів щось на зразок: «Треба ж було подумати» — і, очевидно, скоро забув про все.
Та одного дня загадка розгадалась. З’явився доктор Шерц. Александер чомусь саме зараз, ідучи розгрузлою небрукованою дорогою, згадував усе це. Як же воно тоді було? Він уже жив тут, за містом: йому дісталася також і дача його попередника по роботі. Це був гарненький маленький будиночок на одну кімнату з кухнею й верандою. На обліку в житловому управлінні будиночок не стояв. Був тут і телефон; цю останню обставину Александер уже не раз кляв на всі заставки, бо його часом серед ночі піднімав дзвінок. Коли він, сонний, брав трубку, то чув, приміром, таке: «Шеститонний „геншель“ застряв під Меране, зламалась ресора». Або: «„Бюссінг“ стоїть біля Еберсвальде; форсунки…»
Александер викочував з веранди мотоцикл і мчав у гараж — подивитись, чим там можна зарадити. «Хоч би сьогодні чого не сталось», — думав він тепер.
Тоді ж, два роки тому, й відбулась та вирішальна розмова. Доктор Шерц зробив йому одну пропозицію — досить дивну пропозицію. Александер ясно пам’ятав, як він сидів на дерматиновому дивані в його кімнаті: добре вдягнений, чемний, зовсім не настирливий. Низьким приємним голосом він виклав свою пропозицію. Що ця пропозиція має характер ультиматуму, стало ясно тільки під кінець розмови.