— Розступіться ж, дорогу...
Але перед здивованим офіцером несподівано впав на коліна Кирило Смолярчук; все ще розмазуючи кров на обличчі, хоч вона давно вже перестала плющати йому з носа, Кирило заголосив так, ніби він ховав оце одразу весь рід свій:
— Ой помилуйте, помилуйте, — пожалійте. Комуністи, ваше превосходительство, копу проса вкрали... Уночі. І вбить мене хотіли: подивіться на мої груди, на горло... Ще й досі, мабуть, пальці знать, як він терзав мені горлянку... Ой умру я...
Він показував перед людьми своє велике воло, припадав головою до землі і, заюшений кров’ю, справді виглядав не таким уже жилавим і міцним Кирилом Смолярчуком, яким завжди звикли його бачити піївчани.
Підполковник Земцев зупинився; уважно оглянувши обох Гандзюків, він сховав револьверра до кобури і байдуже, бридливо якось подивився на Смолярчука.
А Кирило, не підводячись з колін, усе благав офіцера, щоб він хоч раз глянув на його великі, укриті рудим волоссям і справді-таки здряпнуті під ложечкою груди.
— Да не скули ты, ради Бога, — сказав незадоволено Земцев. — Встань, расскажи толком, по-человечески... Не беспокойся, они не уйдут.
І він ще раз зміряв очима Гандзюків. Два кадети, чекаючи наказу, стояли по обидва боки парубків. «Комуністи...» — з іронією подумав Земцев.
— Ой умру я... — не заспокоювався Смодярчук. — Убитий я, зарізали мене.
Він підвівся на ноги і тупо дивився спідлоба на Гандзюків: на колінах йому позеленилися штани.
Підполковник Земцев якось байдуже, через десяте-п’яте слухав старого Кирила: обридли йому, правду кажучи, ці нудні голосіння. Обридли й селяни із своїми скаргами і жалями...
Він підполковник Земцев, що три роки водив у бій батальйони на німецькому фронті, три роки боронив, як йому здавалося, рідний край, тільки тепер, після контузії під Орлом, зрозумів, яка безглузда була царська війна, а ще безглуздішою здається йому нова — громадянська...
До суворого і мужнього солдата, яким завжди був підполковник Земцев, прийшли непрохані гості: втома, зневіра, а найстрашніше — одчай, що межував з розпачем.
Не вірив уже переможним реляціям генералів, не вірив красномовним статтям у газетах, бо все це, як пересвідчився Земцев, підбите оманою... Росія? Велика, єдина й неподільна Росія. Кому потрібна вона така, як була? Навіть підполковник Земцев проти такої Росії... Більшовиків, правда, не привозять уже з Німеччини, — ні до чого тепер ця вигадка, — її навіть ОСВАГ[2] не полюбляє згадувати, воліючи краще розпалювати по-старому ненависть до інородців.
Аж дивно Земцеву: зустрів серед полонених командира другої сотні Перновського гренадерського полку, із свого ж таки батальйону, хотів був розпитати в нього, чому саме пішов він з більшовиками? І не розпитав: розстріляла контррозвідка.
Ну, а яке діло до визволення Росії оцьому тупому, з дефективними рисами дядькові, який з таким жалем і сумом оплакує копу проса, — яке йому діло до визволення?..
Просо. Дядькові — копа проса, іншим — маєтки, фабрики, шахти й банки, а йому, підполковникові Земцеву, честь офіцерського мундира. Дорого ж заплатив він за неї... Так недалеко й більшовизм визнати, з іронією подумав Земцев. Добре, що контррозвідка не навчилась читати мислі...
Із сучкуватою патерицею в руках, яку носив ще з німецького фронту, чорнявий, з великими розумними очима, глибоко захованими під густими бровами, підполковник Земцев ще раз обвів байдужим поглядом всіх присутніх: він чекав на чергові жалі з приводу реквізицій і просто грабунків, що їх робила була по селах армія «визволителів великої Росії». А тут — безглузда історія, звичайнісінька якась крадіжка. А йому треба мобілізувати підводи: Май-Маєвський залишив Харків...
— Ну, я слушаю... — стомлено сказав до Смолярчука. Хай, мовляв, виговориться старий...
І знову зливою полилися гарячі, з тремтінням у голосі, слова:
— Копу проса, ваше превосходительство, украли... Син мій — у пластунах. — Кирило аж вирівнявся, сказавши це. — А сам я год старшиною був: вєрою і правдою служив государю імператору...
«Я тоже служил, — хотів одказати Кирилові Земцев. — Ишь, губа не дура: превосходительство из меня делает».
І підполковник Земцев усміхнувся. За його усмішкою, більше з позеленілих Кирилових штанів, коли той колінчився посеред дороги, засміялися Гандзюкові кутчани: вони здивовані були, що пан підполковник не б’є Василя, не кричить на них і не вихрить револьвером, як то звикли вони бачити у поведінці майже всіх офіцерів.