- Чарівник, звісно, - сказав Геґрід, знову сідаючи на канапу, яка заскрипіла й прогнулася ще нижче, - і то чарівник дуже файний, тобі тілько бракує трохи освіти. З такими мамою і татком, як у тебе, хіба можна бути кимось іншим? До речі, я си гадаю, що тобі вже пора прочитати свого листа.
Гаррі простяг руку й нарешті отримав жовтуватий конверт, підписаний яскраво-зеленими літерами: «Містеру Г. Поттеру, Підлога, Хатинка-на-Скелі, Море».Він витяг листа й прочитав:
ГОҐВОРТСЬКА ШКОЛА ЧАРІВ І ЧАКЛУНСТВА
Директор школи: Албус Дамблдор
(Орден Мерліна, Перша Категорія, Великий Ворож., Гол. Чаклун,
Верховний Маг, Міжнародна Конфед. Чарівників)
Дорогий містере Поттер!
З приємністю повідомляємо, що Вас зараховано до Гоґвортської школи чарів і чаклунства. Будь ласка, прогляньте доданий список необхідної літератури і знарядь.
Початок навчання - 1-го вересня. Чекаємо Вашої сови не пізніше 31-го липня.
З повагою
Мінерва Макґонеґел,
заступник директора
Запитання спалахували Гаррі в голові, наче вогні феєрверку, і він не знав, з котрого починати. Збігло кілька хвилин, перше ніж він, затинаючись, надумався:
- Що означає «вони чекають мою сову»?
- Могутні Горгони, я си геть забув! - похопився Геґрід, ляснувши себе долонею по чолі з такою силою, що можна було б повалити коня, і дістав з іншої внутрішньої кишені плаща сову (справжню, живу, трохи розкошлану сову), довге перо й сувій пергаменту. Висолопивши язика, він нашкрябав цидулку, яку Гаррі зміг прочитати догори ногами:
Дорогий пане Дамблдоре!
Передав Гаррі листа. Завтра купимо йому всьо необхідне.
Погода паскудна. Я сподіваюси, що у Вас всьо файно.
Геґрід
Геґрід згорнув записку, віддав сові, яка схопила її дзьобом, підійшов до дверей і кинув птаха в буряну ніч. Тоді повернувся й сів, немов таке листування було не менш звичайною річчю, ніж телефонні розмови.
Гаррі помітив, що стоїть роззявивши рота, і швиденько стулив його.
- На чому я спинивси? - замислився Геґрід, але тут наперед ступив дядько Вернон - і далі блідий як полотно, проте дуже сердитий.
- Він не піде до тієї школи! - заявив дядько.
- Хотів би я видіти, як такий цілковитий маґл, як ти, зможе його зупинити, - крекнувши, проказав Геґрід.
- Цілковитий хто? - поцікавився Гаррі.
- Маґл, - повторив Геґрід. - Ми так називаємо людей, які цураються чарів. Як оці.Тобі тєжко не пощастило, бо ти виріс у родині найабсолютніших маґлів, яких я видів на своєму віку.
- Коли ми взяли хлопця, то присягнули, що покладемо край цьому безглуздю, - здобувся на слово дядько Вернон, - присягнули, що виб'ємо з нього всі дурниці! Теж мені чарівник!
- То ви знали?- вигукнув Гаррі. - Знали, що я... чарівник?
- Знали! - раптом завищала тітка Петунія. - Знали! Звичайно, знали! Кого ще могла народити моя клята сестра!.. О, колись вона теж дістала такого листа й пропала в тій... школі,а тоді верталася на канікули додому з повними кишенями жаб'ячої ікри і обертала чайні чашки на щурів. Лише я одна бачила, хто вона, - потвора! Але ж ні, батьки тільки їй і годили, хухали на свою Ліліньку, пишалися, що в родині є відьма!
Вона зупинилася перевести подих, а тоді знову заговорила, виповідаючи, здається, те, що пекло їй серце багато років:
- А потім знайшла собі в школі того Поттера, вийшла за нього заміж після школи, народила тебе, і я, звісно, знала, що й ти будеш як вона, таким самим дивним і... ненормальним... А тоді, бачте, їх висадили в повітря, а ти звалився на нашу голову!
Гаррі страшенно зблід. Тільки-но до нього вернувся голос, він обурився:
- Висадили в повітря? А ви ж казали, що вони загинули в автокатастрофі!
- АВТОКАТАСТРОФІ?! - заревів Геґрід, підскочивши так несамовито, що Дурслі, відсахнувшись, знову забилися в куток. - Як си могли Лілі та Джеймс Поттери загинути в автокатастрофі? Отямитися не можу! Яке неподобство! Гаррі Поттер нічого не знає про себе, тоді як у нашому світі його ім'я знає кожна дитина!
- Але чому? Що сталося? - допитувався Гаррі.
Геґрід начебто вже не гнівався і на його обличчі раптом з'явився неспокій:
- Я ніколи такого не чекав, - мовив він низьким, схвильованим голосом. - Коли Дамблдор застеріг, як тєжко тебе забрати, я си й не гадав, що ти ніц не знаєш. Ой, Гаррі, певно, не я мав би казати... але хтось таки мусить... Ти си не можеш потрапити до Гоґвортсу, нічого не знаючи. - Геґрід люто зиркнув на Дурслі. - Що ж, певне, краще тобі знати все, що я можу розповісти... Всього мені казати не вільно, це велика таємниця, я можу тілько часточку...
Він сів, дивився якийсь час на вогонь, а тоді заговорив:
- Усе почалося, мабуть, із... чоловіка, що звався... Але я віри не йму, що ти не знаєш, як він називався... у нашому світі кожен знає його ім'я...
- Яке?
- Ну... видиш, коли можна обійтися, я ніколи його не називаю... Ніхто не називає.
- Чому?
- Ненаситні Гаргуйлі! Таж люди ще й дотепер бояться!.. Най його шляк трафить, як тєжко говорити! Розумієш, жив собі чарівник, який став... лихим. Таким лихим, що гіршого нема. Лихішим від найлихішого. Він називався...
Геґрід зробив ковток, та однаково нічого не сказав.
- Може, напишіть? - запропонував Гаррі.
- Ні, я не знаю, як пишеться. Ну, гаразд - Волдеморт,- здригнувся Геґрід. - Не змушуй мене знов називати. Отож сей... чарівник років зо двайцять тому взявся шукати собі спільників. І познаходив: хтось просто злякався, комусь си кортіло набрати його сили, а він, ніде правди діти, таки мав тої сили. Темні часи були, Гаррі. Ніхто не знав, кому вірити, ніхто не смів привітати незнайомого чаклуна чи відьму... Страшне діялося. Усіх він підбив під свою руку. Звичайно, дехто й бунтувався, але він убивав їх. Нещадно. Гоґвортс був тоді одним з небагатьох безпечних місць. Здається, Відомо-Хто боявся тілько Дамблдора. Він не наважувався захопити школу, принаймні тоді...
Атож, твої мамуся й татусь були найліпші чарівники з усіх, що я знав і видів. Найкращі учні Гоґвортсу!
Дивно, що Відомо-Хто ніколи раніше не пробував перетягти їх до себе... Знав, мабуть, що вони надто близькі друзі Дамблдора і ніколи не стануть на бік Темної Сили.
Може, він си сподівав переконати їх... може, просто хотів спекатися їх. Знаємо тілько, що десять років тому в переддень усіх святих, на Гелловін, він з'явився у вашому селі... Тобі тільки-тільки рочок минув. Він прийшов до вашої хати і... і...
Геґрід зненацька витяг бруднющу, засмальцовану хустинку і гучно висякався, а Гаррі здалося, ніби заревіла сирена.
- Вибачєй, - перепросив велетень, - але такий жаль мене бере... Знаєш, кращих людей за твоїх мамусю й татуся не було на світі... та... однаково їх убив Відомо-Хто. А відтак - і це вже справжня таємниця - він си й тебе хотів убити. Певне, щоб і вашого сліду си не лишило, а може, йому просто подобалося вбивати. Але він не зміг. Ти ніколи не думав, звідки в тебе сей знак на чолі? Се не просто шрам. Таке з'являється тоді, коли на тебе падає могутнє зловісне прокляття. Та клятьба вбила твоїх маму й тата, зруйнувала вашу хату, але на тебе не подіяла, і тому ти є такий славетний, Гаррі. Ніхто не виживав, як він си вирішував когось убити, - ніхто, а ти вижив, хоч він замордував багатьох найславніших чаклунів і чарівниць нашої доби: Маккінонів, Боунів, Преветів... А ти ж був ще немовлєтком - і вижив.
Голову Гаррі переповнював гострий, пекучий біль. Коли Геґрід уже закінчував, він знову побачив сліпучий спалах зеленого світла, - найвиразніше, ніж будь-коли раніше, - і вперше в житті йому пригадався уїдливий, холодний, жорстокий регіт.
Геґрід сумно дивися на хлопця.
- Я сам тебе забрав з розваленої хати, з наказу Дамблдора. А відтак привіз до цих...
- Дурниці! - озвався дядько Вернон.
Гаррі аж підскочив, бо вже й забув про тих Дурслі.