Выбрать главу

- З автомобільної аварії, коли загинули твої батьки, - відповіла вона. - І не питай більше нічого.

Не питай нічого - таким було найперше правило розміреного життя родини Дурслі.

Дядько Вернон увійшов до кухні, коли Гаррі перевертав бекон.

- Зачешися! - гримнув він замість ранкового вітання.

Приблизно раз на тиждень дядько Вернон відривав очі від газети й наказував Гаррі підстригтися. Гаррі стригся, мабуть, частіше, ніж усі разом хлопці з його класу, але це не допомагало, бо його волосся однаково стирчало на всі боки.

Гаррі вже смажив яйця, коли в кухні з'явився Дадлі разом із матір'ю. Дадлі був дуже схожий на дядька Вернона. Він мав широке рожеве обличчя, коротесеньку шию, маленькі водянисті синюваті очка й густе біляве волосся, що гладенько лежало на жирній і круглій голові. Тітка Петунія часто казала, що Дадлі - викапане янголятко, а Гаррі не раз приказував, що Дадлі - порося в перуці.

Гаррі поклав на стіл тарілки з яєшнею та беконом, і це далося йому нелегко, бо на столі було обмаль місця. Дадлі тим часом порахував подарунки й одразу нахнюпився.

- Тридцять шість, - сказав він, дивлячись на батьків. - На два менше, ніж торік.

- Синку, ти ж не побачив дарунка від тітоньки Мардж, ось він, під великим пакунком від мамусі й татуся.

- Ну, добре, тридцять сім, - налився кров'ю Дадлі.

Гаррі відчув, що в Дадлі от-от почнеться істерика, тому швиденько наминав бекон, остерігаючись, що його братик перекине стола.

Тітка Петунія, мабуть, також відчула небезпеку, бо швиденько проказала:

- А сьогодні ми купимо тобі ще два даруночки. Що скажеш, золотце? Ще два даруночки. Гаразд?

Дадлі замислився. Ох і важкі ж думки! Зрештою поволі вимовив:

- Тож я матиму тридцять... тридцять...

- Тридцять дев'ять, солоденький мій! - підказала тітка Петунія.

- Ух! - важко упав на стілець Дадлі і схопив найближчий пакунок. - Гаразд.

- Малий шибеник знає собі ціну, як і його батько, - реготнув дядько Вернон, скуйовдивши синові волосся. - Молодчина, Дадлі!

Задзвонив телефон, і тітка Петунія вийшла з кухні, а Гаррі з дядьком Верноном стежили, як Дадлі розпаковував спортивний велосипед, кіноапарат, літак з дистанційним керуванням, шістнадцять нових комп'ютерних ігор і відеомагнітофон. Він саме здирав папір із золотого наручного годинника, коли повернулася з телефоном тітка Петунія - вже сердита і розтривожена.

- Погані новини, Верноне, - простогнала вона. - Місіс Фіґ зламала ногу. Вона не зможе його взяти. - Тітка кивнула головою на Гаррі.

Дадлі нажахано роззявив рота, а в Гаррі тьохнуло серце. Щороку на день народження Дадлі батьки цілісінький день водили сина і його приятеля по розважальних парках, «макдональдсах» і кінотеатрах. А Гаррі щороку лишався з місіс Фіґ, недоумкуватою старою, що жила за два квартали. Гаррі ненавидів її дім. Він до самого даху просмердівся капустою, а місіс Фіґ примушувала його розглядати фотографії усіх котів, які в неї колись були.

- І що тепер? - люто подивилася на Гаррі тітка Петунія, немов він спланував такий підступ.

Гаррі розумів, що негарно радіти з приводу зламаної ноги місіс Фіґ, але стриматися було важко, бо він збагнув, що тепер лише через рік знову побачить знімки Мурчика, Білосніжки, Лапоньки і Марсика.

- Можна подзвонити до Мардж, - запропонував дядько Вернон.

- Не мели дурниць, Верноне, вона цього хлопця терпіти не може.

Дурслі часто розмовляли про Гаррі так, ніби його й близько не було або ніби він був бридким слимаком і не міг розуміти їхньої мови.

- А та, як її там, твоя товаришка Івон?

- Відпочиває на Майорці, - відрубала тітка Петунія.

- Можна лишити мене тут, - з надією мовив Гаррі (він міг би нарешті дивитися по телевізору все, що захоче, а може, й погрався б Дадловим комп'ютером).

Тітка Петунія немов цитрину проковтнула.

- Щоб ти загидив увесь будинок? - гаркнула вона.

- Я нічого не зроблю, - сказав Гаррі, але його ніхто не слухав.

- Гадаю, ми візьмемо його до зоопарку, - протяжно мовила тітка Петунія, - ...і залишимо там у машині...

- Машина ще новісінька, а ти кажеш «залишимо»?

Дадлі зайшовся голосним плачем. Власне, то був не плач, він уже кілька років по-справжньому й не плакав, але знав, що досить йому скривитися і заскиглити, як мати зробить усе, що йому заманеться.

- Не плач, любий Дадичку, мамуся не дозволить йому зіпсувати твоє свято! - залементувала вона, пригортаючи сина.

- Я... не хочу... щоб... він... ї-ї-їхав! - верещав Дадлі в паузах між удаваними риданнями. - Він завжди все пс... псує! - огидно вишкірився він на Гаррі, визираючи з-під маминих рук, і саме тоді хтось подзвонив у двері.