Запанувала довга тиша. Юрба вже майже розсмокталася, а ті, хто ще затримався, старанно обходили монументальну постать Ґропа, що пригортав Геґріда, чиї тужливі завивання й досі відлунювали понад водою.
— Ми будемо там, Гаррі, — сказав Рон.
— Де — там?
— У твоїх тітки й дядька, — пояснив Рон. — А потім ми вирушимо з тобою, куди завгодно.
— Ні… — рішуче заперечив Гаррі; він на це не розраховував, він хотів дати їм зрозуміти, що в цю надзвичайно небезпечну мандрівку вирушить сам.
— Ти нам якось казав, — тихенько нагадала Герміона, — що є ще час повернутися назад, якщо ми забажаємо. Ми ж мали цей час, правда?
— Ми будемо з тобою, хоч би там що, — додав Рон. — Але ти, старий, повинен ще заскочити до моїх батьків, перш ніж кудись вирушати, навіть у долину Ґодрика.
— Чому?
— Весілля у Білла й Флер. Забув?
Гаррі вражено на нього глянув; думка, що й далі можуть існувати такі нормальні явища, як весілля, здавалася неймовірною, але прекрасною.
— Так, весілля пропускати не можна, — сказав він зрештою.
Його рука мимоволі стисла фальшивий горокракс. Незважаючи ні на що — ні на темний і непевний шлях, що лежав у нього попереду, ні на вирішальну зустріч з Волдемортом, яка, він це знав, неодмінно настане за місяць, рік, чи за десять років, серце в Гаррі затріпотіло від думки, що він насолодиться разом з Роном і Герміоною ще одним, останнім золотим днем спокою.