— Ви ще, може, скажете, що то він спричинив ураган у західних регіонах? — запитав прем’єр-міністр, обурення якого зростало з кожним кроком. Він лютував від того, що з’ясувалася причина усіх жахливих катастроф, а він не міг її повідомити громадськості. Це було ще гірше, ніж визнавати помилки уряду.
— То був не ураган, — жалюгідно буркнув Фадж.
— Вибачайте! — гарикнув прем’єр-міністр, щосили тупаючи ногами. — Вирвані з корінням дерева, зірвані дахи, погнуті ліхтарні стовпи, жахливі травми…
— То були смертежери, — пояснив Фадж. — Посіпаки Того-Кого-Не-Можна-Називати. І… і ще ми підозрюємо втручання велетня.
Прем’єр-міністр зупинився, ніби наштовхнувшись на невидиму стіну.
— Чиє втручання?
Фадж скривився.
— Щоб досягти грандіозного ефекту, він минулого разу залучив велетнів. Служба дезінформації працює цілодобово, команди забуттяторів видозмінюють пам’ять усіх маґлів, які бачили, що відбулося насправді. Відділ нагляду й контролю за магічними істотами мало не в усьому складі гасає довкола Сомерсета, але ми не можемо знайти велетня… це просто катастрофа.
— Та невже! — гнівно вигукнув прем’єр-міністр.
— Я не заперечую, що моральний дух у міністерстві зараз низький, — зізнався Фадж. — Усе це, а потім ще втрата Амелії Боунз…
— Втрата кого?
— Амелії Боунз. Голови відділу дотримання магічних законів. Ми гадаємо, що Той-Кого-Не-Можна-Називати міг її вбити власноручно, бо це була надзвичайно обдарована чаклунка, і… і все свідчить на користь того, що вона чинила йому серйозний опір.
Фадж прокашлявся, а тоді, як здалося, через силу перестав крутити котелка.
— Але ж про те вбивство писали газети, — миттю забув про свій гнів прем’єр-міністр. — Наші газети. Амелія Боунз… там повідомлялося, що це була самотня жінка середнього віку. Це було… жорстоке вбивство. Був великий розголос. Поліція просто збита з пантелику, ви розумієте.
Фадж зітхнув.
— Ясно, що збита. Її ж убили в замкненій зсередини кімнаті, правда? Зате нам достеменно відомо, хто саме її вбив, хоч ми анітрохи не наблизилися до того, щоб його зловити. А тоді ще й Емеліна Венс, про неї ви, мабуть, не чули…
— Ще й як чув! — вигукнув прем’єр-міністр. — Це сталося, між іншим, недалечко звідси, якраз за рогом. Газети цю подію смакували: «Порушення закону й порядку під носом у прем’єр-міністра…»
— І ніби цього було замало, — вів далі Фадж, майже не слухаючи прем’єр-міністра, — розвелося повно дементорів, їхні зграї нападають скрізь…
У добрі старі часи ця фраза здалася б прем’єр-міністрові якоюсь тарабарщиною, але тепер він був мудріший.
— Я думав, що дементори охороняють в’язнів Азкабану, — обережно уточнив він.
— Так було, — втомлено пояснив Фадж. — Колись. Тепер вони залишили в’язницю і приєдналися до Того-Кого-Не-Можна-Називати. Мушу зізнатися, що це був удар у спину.
— Ви начебто казали, — перепитав прем’єр-міністр, відчуваючи, як його охоплює жах, — що ці істоти висмоктують зі своїх жертв надію й радість?
— Саме так. І вони розмножуються. Ось чому стоїть такий туман.
Прем’єр-міністр відчув слабкість у колінах і впав у найближче крісло. Від думки про невидимих істот, що тиняються по містах і селах, сіючи серед виборців відчай і безнадію, він трохи не зомлів.
— Послухайте мене, Фадж… ви мусите щось зробити! Ви міністр магії й несете за це відповідальність!
— Мій любий пане прем’єре, невже ви вважаєте, що після таких подій я залишився міністром магії? Мене звільнили три дні тому! Уся чаклунська громада два тижні вимагала моєї відставки. Я за увесь термін свого перебування на посаді ще не бачив чаклунів такими згуртованими! — зробив відважну спробу всміхнутися Фадж.
Прем’єр-міністрові на мить забракло слів. Хоч він і був обурений ситуацією, в якій опинився, та не міг не співчувати цьому зіщуленому чоловікові, що сидів навпроти.
— Я вам співчуваю, — видушив він нарешті. — Чим можу допомогти?
— Це дуже люб’язно з вашого боку, пане прем’єре, але нічим. Мене прислали повідомити вас про останні події й відрекомендувати мого наступника. Я думав, що застану його тут, та йому, звичайно, зараз ніколи, бо стільки всього діється.
Фадж озирнувся на портрет гидкенького чоловічка в довгій і кучерявій срібній перуці, що кінчиком пера колупався у вусі.
Перехопивши Фаджів погляд, портрет доповів:
— Він зараз буде тут, тільки допише листа Дамблдорові.
— Бажаю йому успіху, — сказав Фадж з гіркотою, що вперше прозвучала в його голосі. — Минулі два тижні я писав Дамблдорові двічі на день, та він не реагував. Якби ж він був готовий переконати хлопця, то я, можливо, й досі б… може, Скрімджерові пощастить більше.