— То я тепер "оця людина"? — спалахнув Геґрід. — Тілько за те, шо не дозволив вам скоїти вбивство?
— Не треба було втручатися, Геґріде, — пояснив Маґор'ян. — Наші звичаї й наші закони інакші, ніж у вас. Фіренце нас зрадив і зганьбив.
— Не знаю, з чого ви то взяли, — нетерпляче заперечив Геґрід. — Він ніц такого не зробив, лиш допоміг Албусові Дамблдору...
— Фіренце пішов у рабство до людей, — сказав сивий кентавр з поораним зморшками лицем.
— Рабство! — нищівно глянув на нього Геґрід. — Він тілько зробив Дамблдорові послугу і всьо...
— Він продає людям наші знання й таємниці, — спокійно заперечив Маґор'ян. — Такій ганьбі нема виправдання.
— Це ваша справа, — знизав плечима Геґрід, — але я си вважаю, що ви робите велику помилку...
— Як і ти, людино, — обізвався Бейн, — коли повертаєшся до нашого лісу, хоч ми тебе й попередили...
— Слухайте мене, — розсердився Геґрід. — З мене доста того "вашого" лісу, якщо вже за те мова. Не вам, холера ясна, вирішувати, хто тут може ходити...
— І не тобі, Геґріде, — незворушно озвався Магор'ян. — Нині я тебе відпущу лише тому, що ти зі своїми малими...
— Це не його малі! — презирливо гаркнув Бейн. — Це учні, Маґор'яне, зі школи! Мабуть, уже скористалися наукою зрадника Фіренце.
— Хоч би там як, — спокійно вів далі Магор'ян, — але вбивство лошат — жахливий злочин... ми не чіпаємо невинних. Сьогодні, Геґріде, можеш іти. Але віднині щоб і ноги твоєї тут не було. Ти втратив право на дружбу з кентаврами, бо допоміг утекти від нас зрадникові Фіренце.
— Мене не вижене з лісу зграя старих шкап! — вигукнув Геґрід.
— Геґріде, — з жахом пискнула Герміона, а Бейн і сивий кентавр вдарили копитами в землю, — ходімо звідси, прошу!
Геґрід зрушив з місця, але й далі не опускав арбалета й не відводив погрозливого погляду від Маґор'яна.
— Ми знаємо, кого ти ховаєш у лісі, Геґріде! — гукнув їм услід Маґор'ян, а інші кентаври тим часом зникли в лісі. — І терпець нам уже вривається!
Геґрід розвернувся. Було видно, що він готовий кинутися на Маґор'яна.
— Скілько треба, стілько й будете терпіти, бо ліс так само його, як і ваш! — закричав він, а Гаррі з Герміоною, впираючись руками в кротячу камізельку, щосили підштовхували Геґріда вперед. Він насуплено глянув униз і здивувався, коли побачив, як вони його штовхають. Мабуть, він цього навіть не відчув.
— Чого се ви? — буркнув він і пішов далі, а вони, важко дихаючи, задріботіли поруч. — От клєті старі шкапи!
— Геґріде, — засапалася Герміона, обминаючи зарості кропиви, на які вони натикалися по дорозі туди, — якщо кентаври не хочуть, щоб у лісі були люди, то як ми з Гаррі зможемо...
— Але ж ви чули, шо вони казали, — відмахнувся Геґрід, — вони си не чіпают лошат... тобто діточок. Та й чого б то вони мали нами командувати?
— Дарма стараєшся, — пробурмотів Гаррі пригніченій Герміоні.
Нарешті вони знову вийшли на стежку, і за якихось десять хвилин ліс почав рідшати. Знову можна було бачити латки чистого синього неба, а з далини долинали радісні крики та оплески.
— Ще один гол? — запитав Геґрід, спиняючись у затінку дерев, коли попереду вже з'явився квідичний стадіон. — Матч уже си скінчив, як гадаєте?
— Не знаю, — промимрила бідолашна Герміона. Вигляд у неї був жалюгідний — у волоссі повно гілочок та листя, мантія в кількох місцях роздерлася, а на обличчі й руках виднілося безліч подряпин. Гаррі знав, що й сам він ненабагато кращий.
— Певно, всьо скінчилося! — примружено глянув Геґрід на стадіон. — Видите... всі вже виходят... якщо поквапитеся, то зможете змішатися з юрбою, й ніхто не буде знати, що ви були тутка!
— Добра думка, — погодився Гаррі. — Бувай, Геґріде.
— Просто не вірю, — тремтячим голосом сказала Герміона, коли вони далеченько відійшли від Геґріда. — Не вірю. Справді не можу повірити.
— Та перестань, — буркнув Гаррі.
— Перестати?! — гарячково вигукнула вона. — Велетень! Велетень у лісі! А ми повинні давати йому уроки рідної мови! Зрозуміло, за тієї умови, що нас пропускатиме туди й назад табун розлючених кентаврів! Я... просто... не... вірю!
— Поки що нам нічого робити не треба! — намагався впівголоса заспокоїти її Гаррі, коли вони злилися з юрбою гафелпафців, що поверталися в замок, розмовляючи між собою. — Він не просив щось робити, доки його не вигнали з роботи — а його можуть і не вигнати.
— Гаррі, та ну тебе! — сердито зупинилася Герміона, і всі тепер змушені були її обходити. — Його обов'язково виженуть, і якщо чесно — після того, що ми побачили, хіба можна винуватити в цьому Амбридж?