— Його там немає.
Рон і Герміона теж придивлялися до вчительського столу, хоч у цьому й не було потреби — Геґрідові розміри відразу вирізняли його в будь-якій юрбі.
— Він же не міг звідси виїхати, — знічено припустив Рон.
— Авжеж не міг, — рішуче заперечив Гаррі.
— Ти не думаєш, що його... поранено, абощо? — занепокоїлася Герміона.
— Ні, — миттю озвався Гаррі.
— А де ж він тоді?
Запанувала тиша, а тоді Гаррі ледь чутно вимовив, щоб його не почули Невіл, Парваті й Лаванда: — Може, він ще не повернувся. Знаєте... зі свого завдання... того, що мав виконати влітку для Дамблдора.
— Так... мабуть, що так, — трохи заспокоївся Рон, але Герміона й далі, кусаючи губи, розглядала вчительський стіл, ніби сподівалася отримати остаточне пояснення Геґрідової відсутності.
— А хто це? — різко спитала вона, показуючи на середину вчительського столу.
Гаррі подивився туди. Спочатку його погляд натрапив на професора Дамблдора, що сидів у самому центрі довжелезного вчительського столу в золотому кріслі з високою спинкою, одягнений у темно-фіолетову мантію, всіяну срібними зорями, і з капелюхом відповідного кольору на голові. Дамблдорова голова була схилена до якоїсь жінки, що сиділа біля нього й нашіптувала щось йому на вухо. Вона скидалася на стару діву — присадкувата, з коротким кучерявим буро-каштановим волоссям, у яке вплела жахливу рожеву стрічку під колір пухнастого рожевого джемпера на ґудзиках, одягнутого зверху на мантію. Вона повернулася, щоб зробити ковточок зі свого келиха, і Гаррі з жахом упізнав бліде ропушаче обличчя й вирячені, з мішками, очі.
— Це ж та жінка, Амбридж!
— Хто? — перепитала Герміона.
— Та, що була на слуханні моєї справи! Вона працює у Фаджа!
— Гарненька в неї кофтина, — вишкірився Рон.
— Вона працює у Фаджа! — спохмурніла Герміона. — А чого тоді вона приперлася сюди?
— Не знаю...
Герміона, примруживши очі, оглянула вчительський стіл.
— Ні, — пробурмотіла вона, — ні, явно, що ні...
Гаррі не розумів, про що вона говорить, але не спитав. Його увагою заволоділа професорка Граблі-Планка, котра щойно з'явилася за вчительським столом. Вона пробралася до самого кінця столу й сіла там, де зазвичай сидів Геґрід. Це означало, що першокласники вже прибули озером до замку.
І справді, за кілька секунд відчинилися двері вестибюлю. Довжелезною вервечкою зайшли перелякані першокласники на чолі з професоркою Макґонеґел, що тримала в руках ослінчик зі старезним чаклунським капелюхом — латаним-перелатаним і з отвором біля пошарпаних крисів-полів.
Гомін у Великій залі поступово вщух. Першокласники поставали рядочком перед учительським столом, обличчями до решти учнів, а професорка Макґонеґел акуратно поставила попереду ослінчик і відступила.
Обличчя першокласників блідо відсвічували у сяйві свічок. Маленький хлопчик посеред ряду, здається, затремтів. Гаррі на мить пригадалось, як він сам злякано стояв отам, чекаючи невідомого випробування, що мало визначити, в якому гуртожитку він опиниться.
Всі учні затамували подих. Раптом капелюх широко, мов рота, роззявив свій отвір біля крисів і заспівав:
Давно, коли я юним був,
І Гоґвортс щойно народивсь,
Хто думав, що його батьки
Навік розлучаться колись?
Метою спільною вони
Були зігріті:
Створити школу чаклунів —
Найкращу в світі.
"Навчати будемо дітей!" —
Казала так четвірка друзів,
Не знаючи, що дружба ця
Піддасться зраді і нарузі.
Друзяк вірніших не було.
Ніж Слизерин і Ґрифіндор,
Рівнятися на них могли
Лиш Гафелпаф і Рейвенклов.
Та що там трапилось, чому
Тій дружбі враз настав кінець?..
Я спробую розповісти,
Бо я ж там був (хай йому грець!).
Раз каже Слизерин: "Вчимо
Лиш чистокровних в нашій школі",
А Рейвенклов йому: "Ні, тих,
Хто має розуму доволі".
А Ґрифіндор: "Навчаймо лиш
Відважних, мужніх і сміливих".
"Для мене ж", — каже Гафелпаф, —
Немає учнів особливих".
Отак сварилися вони,
Ніяк дійти не в змозі згоди,
Аж врешті кожен заснував
Гуртожиток окремий згодом.
Відтоді Слизерин навчав
Лиш чистокровних,