Дядько Вернон зустрівся поглядом з Гаррі. Гаррі був упевнений, що в цю мить обидва вони думали про одне. Тоді дядько Вернон відійшов, а Гаррі продовжив:
- Ви мусите десь заховатися, і Орден хоче допомогти. Вам пропонують дуже серйозний захист, найкращий з можливих.
Дядько Вернон нічого не сказав і далі кружляв по кімнаті. Сонце надворі уже висіло низько над кущами вовчих ягід. Сусідова газонокосарка знову заглухла.
- Я думав, що існує Міністерство магії? - спитав раптом Вернон Дурслі.
- Існує, - здивовано підтвердив Гаррі.
- То чого ж воно нас не захистить? Я думаю, що нас, невинних жертв, котрі нічого не скоїли, а просто дали притулок міченій людині, влада повинна захищати!
Гаррі розреготався, не в змозі стриматися. Це було так типово для його дядька - покладати надії на офіційні установи - навіть у тому світі, який він зневажав і якому не довіряв.
- Ви ж чули, що казали містер Візлі та Кінґслі, - відповів Гаррі. - На нашу думку, в міністерство проникли шпигуни.
Дядько Вернон крокував до каміна й назад, і так важко сопів, що пишні чорні вуса аж брижилися, а лице й досі буряковіло від зосередження.
- Гаразд, - буркнув він, знову зупиняючись біля Гаррі. - Гаразд, скажімо, ми погодимося на цей захист. Але я все одно не розумію, чому нас не може захищати той тип Кінґслі.
Гаррі ледве стримався, щоб не закотити очей. І це запитання він уже чув разів з десять.
- Я вже казав, - Гаррі зціпив зуби, - що Кінґслі захищає маґ... тобто вашого прем’єр-міністра.
- Отож! Бо він найкращий! - вигукнув дядько Вернон, показуючи на згаслий телеекран. Дурслі помітили Кінґслі в новинах за спиною маґлівського прем’єр-міністра під час відвідин якоїсь лікарні. І це, й те, що Кінґслі навчився добре носити маґлівський одяг, не кажучи вже про спокій, яким віяло від його неквапної манери говорити низьким голосом, пояснювало доброзичливіше ставлення Дурслів до Кінґслі, аніж до інших чаклунів, хоча, до речі, вони ще не бачили його з сережкою у вусі.
- Він зайнятий, - повторив Гаррі. - Але Гестія Джонс і Дідалус Діґл - справжні професіонали в цій справі...
- Якби ми бачили їхні резюме... - почав було дядько Вернон, але тут Гаррі вже урвався терпець. Зірвавшись на ноги, він підбіг до дядька і вказав на телевізор.
- Ці всі нещасні випадки не випадкові... ці аварії, вибухи, поїзди, що сходять з рейок, і все інше, що сталося, коли ми востаннє дивилися новини. Люди зникають, помирають, і за всім цим стоїть він - Волдеморт. Я вже мільйон разів вам казав, що він убиває маґлів для розваги. Навіть ця мряка - її накликали дементори, а якщо ви забули, хто це такі, то спитайте в рідного сина!
Дадлі конвульсивно затулив рота руками. Погляди батьків і Гаррі були звернені до нього, тож він поволі опустив руки й запитав:
- Їх що... стало більше?
- Більше? - засміявся Гаррі. - Більше, ніж ті двоє, що колись на нас нападали? Авжеж більше, їх тут зараз сотні, може, навіть тисячі, бо вони живляться страхом і розпачем...
- Гаразд, гаразд, - ревнув Вернон Дурслі. - Ми все зрозуміли...
- Хочеться вірити, - сказав Гаррі, - бо коли мені стукне сімнадцять, усі вони - смертежери, дементори, можливо, навіть інферії, тобто мертв’яки, зачаровані темним чаклуном - зможуть вас знайти й неминуче на вас нападуть. А якщо ви згадаєте, як намагалися втекти від чаклунів, то, думаю, погодитесь на допомогу.
На короткий час запанувала тиша, в якій мовби відлунював гуркіт, з яким багато років тому Геґрід розтрощив дерев’яні вхідні двері. Тітка Петунія дивилася на дядька Вернона; Дадлі не зводив очей з Гаррі. Нарешті дядько Вернон гарикнув:
- А як же моя робота? Як школа Дадлі? Навряд чи те ледаче чаклунське кодло про це думає...
- Невже до вас не доходить?! - крикнув Гаррі. - Вони вас катуватимуть і вб’ють так само, як і моїх батьків!
- Тату, - голосно озвався Дадлі, - тату... я піду з тими людьми з Ордену.
- Дадлі, - аж здивувався Гаррі, - уперше в житті ти сказав щось розумне.
Він зрозумів, що виграв битву. Якщо Дадлі так перелякався, що готовий прийняти допомогу від Ордену, то його батьки долучаться до нього, і мови не може бути, щоб вони розлучилися зі своїм Дадічком. Гаррі глянув на годинник, що стояв на каміні.
- Вони тут будуть хвилин за п’ять, - повідомив він, і, не діждавшись відповіді від Дурслів, вийшов з вітальні. Перспектива прощання - можливо, назавжди - з тіткою, дядьком та двоюрідним братом викликала в нього тільки позитивні емоції, проте відчувалась і певна ніяковість. Що треба казати одне одному на завершення шістнадцятирічного періоду взаємної неприязні?