Блек ухопився за віконну раму і висунув надвір голову й плечі. На щастя, він був дуже худий, тож наступної миті він закинув ногу на Бакбикову спину і вмостився на гіпогрифа позаду Герміони.
— Чудово, Бакбику! А тепер угору, на вежу! — гукнув Гаррі, смикаючи за мотузку.
Гіпогриф змахнув своїми могутніми крильми — і ось вони вже здіймалися вгору, на самий вершечок Західної вежі. Бакбик лунко приземлився на вежі з бійницями, і Гаррі з Герміоною мерщій зіскочили з нього.
— Сіріусе, негайно тікайте, — засапано мовив Гаррі. — Вони з хвилини на хвилину з’являться в кабінеті Флитвіка й побачать, що ви зникли.
Бакбик бив копитом і метляв своєю гостродзьобою головою.
— А що з тим твоїм другом? З Роном? — стурбовано запитав Сіріус.
— З ним усе буде нормально… він поки що так собі, але мадам Помфрі каже, що його вилікує. Швидше… тікайте!..
Але Блек і далі дивився на Гаррі.
— Як я зможу віддячити?..
— ТІКАЙТЕ! — крикнули водночас Гаррі й Герміона.
Блек розвернув Бакбика в небо.
— Ми ще побачимось, — пообіцяв він. — Гаррі… ти гідний свого батька…
Він стиснув Бакбика ногами. Гаррі й Герміона ледве встигли відскочити, як знову змахнули велетенські крила, і гіпогриф зринув угору… Разом зі своїм вершником він ставав усе меншим і меншим, а Гаррі й далі дивився їм услід… Аж ось місяць сховався за хмару, і вони зникли з очей.
Розділ двадцять другий
Знову совина пошта
— Гаррі! — Герміона тягла його за рукав і зиркала на годинник. — У нас рівно десять хвилин, щоб непомітно повернутися до лікарні перед тим, як Дамблдор замкне двері…
— Так, так… — мовив Гаррі, насилу відриваючи погляд від неба, — Біжімо…
Вони вислизнули з дверей і почали спускатися кам’яними гвинтовими сходами. Збігли донизу й почули голоси. Ледь не втислися в стіну й прислухалися: здається, то були Фадж і Снейп. Вони швидко крокували коридором, що вів до сходів.
— …маю надію, що Дамблдор не почне щось вигадувати, — казав Снейп. — Цілунок буде виконано негайно?
— Тільки-но Макнейр повернеться сюди з дементорами. Ця Блекова афера зганьбила нас усіх. Ви не уявляєте, як я чекаю, коли нарешті зможу повідомити «Щоденному віщунові», що ми його таки піймали… Гадаю, Снейпе, вони захочуть узяти в тебе інтерв’ю… А коли юний Гаррі отямиться, я впевнений, що він захоче розповісти «Віщунові», як ви його врятували…
Гаррі зціпив зуби. Перед ним промайнула Снейпова самовдоволена посмішка, коли вони з Фаджем проминали їхню схованку. Кроки затихли вдалині, і Гаррі з Герміоною, перечекавши кілька секунд, побігли в протилежний бік. Одні сходи, другі, далі коридором… і тут попереду почулося гиготіння.
— Це Півз! — пробурчав Гаррі, хапаючи Герміону за руку. — Сюди!..
Вони ледве встигли заскочити до порожнього класу. Півз мав чудовий настрій: він стрибав по коридору і аж заходився з реготу.
— Ох, яка це потвора, — Герміона приклала вухо до дверей. — Можу закластися: він радіє, що дементори готуються до розправи над Сіріусом… — Вона зиркнула на годинник. — Гаррі, три хвилини!
Коли зловтішний Півзів регіт стих удалині, вони обережно вийшли з класу і знову побігли.
— Герміоно… а що… якщо ми не встигнемо вернутися… і Дамблдор замкне двері? — захекано спитав Гаррі.
— Не хочу про це й думати! — простогнала Герміона, знову зиркаючи на годинник. — Одна хвилина!
Вони добігли до кінця коридору, що вів до входу в шкільну лікарню.
— Гаррі… я чую Дамблдора, — ледве зводила дух Герміона. — Швидше!
Вони скрадалися коридором. Відчинилися двері, в яких виднілася Дамблдорова спина.
— Я замкну вас тут. — Він глянув на годинник. — Зараз… за п’ять хвилин північ. Міс Ґрейнджер, вам вистачить трьох обертів. Хай вам щастить.
Дамблдор вийшов з кімнати, зачинив двері і витяг чарівну паличку, щоб магічно їх замкнути. Нажахані Гаррі й Герміона панічно кинулися до нього. Дамблдор глянув на них, і під його довгими сріблястими вусами сяйнула широка усмішка.
— Ну? — спитав він тихо.
— Ми все встигли! — видихнув Гаррі. — Сіріус полетів на Бакбику…
Дамблдор і далі сяяв усмішкою.
— Чудово. Я гадаю… — він уважно прислухався, чи не долинають з палати якісь звуки. — Гадаю, що ви вже пішли… Заходьте… я вас там замкну…
Гаррі й Герміона прослизнули в палату. Там не було нікого, крім Рона, що й досі нерухомо лежав на останньому ліжку. За їхніми спинами клацнув замок, Гаррі з Герміоною вляглися в постелі, і Герміона знову заховала часоворот під мантію. Наступної миті мадам Помфрі вийшла зі свого кабінету.