«Найвище», себто на балконі Палацу країни Ґуп, саме збиралися всі міські достойники. Серед них виділявся генерал Фоліант, чоловік уже в літах, з обвітреним обличчям, у прямокутному однострої, пошитому з тисненої золотом шкіри тонкої вичинки, в яку переплітали старовинні дуже цінні книги, котрі якось уже довелося Гарунові бачити. Був також і Спікер (себто голова) Говорильні, гладкий чолов'яга, який навіть зараз безугавно говорив зі своїми колегами на балконі, а ще тендітний сивочолий пан із золотим вінцем на голові й трагічним поглядом. Скоріше всього, це й був сам король Торохтій. Стояли на балконі ще двійко людей, але Гарун не міг здогадатися, хто вони. Був там також юний і наразі надзвичайно стурбований хлопець зі швидким але, як видалося Гарунові, дещо пришелепуватим поглядом («Принц Боло, наречений єдиної дитини короля Торохтія, себто його доньки Принцеси Бачет», — прошепотів Гарунові Якщоб), і нарешті особа з лисою, блискучою і гладкою головою і надто невиразними вусами, що здалеку скидалися на невелику здохлу мишу.
— Він мені нагадує Пихатого Алежбо, — прошепотів Гарун Якщобові. — Але ж ви його не знаєте. Хто він такий?
Хоч Гарун і говорив пошепки, його запитання почуло немало люду в переповненому Саду Втіх. Усі з подивом оберталися, щоб поглянути на незнайомця, аж настільки необізнаного (до того ж, його нічна сорочка такою ж мірою була незвичайною), а Гарун зауважив, що в натовпі було багато чоловіків і жінок, які так само як і чоловік на балконі мали гладкі, блискучі й геть безволосі голови. Всі ці люди, вдягнені в білі халати лабораторних техніків, були, однозначно, Яйцеголовими з Будинку ПНСП, тими геніями, які управляли Машинами, Надто Складними для Опису (МНСО), які, своєю чергою, уможливлювали Процес, Надто Складний для Пояснення.
— Ви… — почав було Гарун, однак Яйцеголові його перебили, оскільки надзвичайно швидко все схоплювали.
— Ми — Яйцеголові, — закивали вони головами, а тоді з виразами облич «ми не можемо повірити, що ти цього не знаєш» показали на лисніючого чолов'ягу на великому балконі й сказали: — А він — Морж.
— Він — Морж? — не зміг приховати подиву Гарун. — Але ж він не схожий на моржа! Чому ви його так називаєте?
— Через його густі, розкішні вуса, — відповів один із Яйцеголових, а другий із захватом додав. — Тільки поглянь на них! Хіба вони не пречудові? Такі пишні! Такі шовковисто гладенькі!
— Але ж… — почав було Гарун, однак після відчутного штурхана під ребра Якщобовим ліктем осікся. «Видно, досить бути безволосим, як ці Яйцеголові, — подумав він про себе, — і жалюгідна здохла миша на верхній губі Моржа видасться чимось небачено пречудовим».
Король Торохтій підняв руку — юрма стихла. (Незвичне явище в Ґуп-Сіті.)
Король спробував заговорити, однак, не знайшовши потрібних слів, похитав скрушно головою й зробив крок назад. А от принц Боло вибухнув палкою промовою.
— Вони схопили її, — вигукнув Боло своїм різким, однак трохи пришелепуватим голосом. — Мою Бачет, мою принцесу. Посіпаки Культмайстра викрали її кілька годин тому. Виродки, перевертні, боягузи, собаки! Боже праведний, вони за це заплатять!
Підхопив тему генерал Фоліант.
— Справи кепські, хай йому грець! Поки що її місцезнаходження нам невідоме, скоріше всього, вони хочуть ув'язнити її в Цитаделі Чуп, у Крижаному Замку Хаттам-Шуда, що в Чуп-Сіті, себто в самому центрі Вічної Ночі. Складне становище! Справи кепські! А тьху йому!
— Ми вже надіслали офіційні ноти Культмайстру Хаттам-Шуду, — продовжував спікер Говорильні. — В нотах ідеться і про підле отруєння Океану Оповідних Потоків, і про викрадення принцеси Бачет. Ми рішуче вимагали припинити забруднення вод і повернути вкрадену леді впродовж семи годин. Жодну із вимог не було виконано. Тому змушений поінформувати вас, що на цей момент ми, країна Ґуп, перебуваємо у стані війни з країною Чуп.
— Це справа життя і смерти, — звернувся до юрби Морж. — Якщо не вжити належних заходів і не дістатися до кореня проблеми, то отрута, що поширюється дуже швидко, знищить увесь Океан.
— Рятуймо Океан! — заревіла юрба.
— Рятуймо Бачет! — закричав принц Боло й на хвилю-другу спантеличив юрбу, а тоді всі добродушно змінили гасло.
— За Бачет і за Океан! — скандувала юрба, а принц Поло трохи повеселів.
Якщоб-Джин Води набрав надзвичайно люб'язного виразу обличчя.
— Ну що, юний Злодійчуку, війна… — промовив він з насмішкуватим жалем. — А це означає, що ніхто з Будинку ПНСП на тебе часу не гаятиме. Тому віддавай Рознімний Інструмент, а я відправляю тебе додому задурно, цілком безплатно! Як тобі таке? Справедливо, як гадаєш?
Гарун щосили стиснув Рознімач і з пересердя закусив верхню губу.
— Нема Моржа — нема Рознімного Інструмента. Ось так.
Якщоб сприйняв це по-філософському.
— На, з'їж шоколадку, — промовив він і, сягнувши рукою в одну із численних кишень жилетки, дістав величеньку плитку улюбленого шоколаду Гаруна. Позаяк Гарун уже довший час нічого не їв, то з вдячністю узяв її.
— Я й не знав, що ви їх виробляєте тут, на Кагані, — промовив він.
— А ми їх і не виробляємо, — відповів Якщоб.
— На Кагані виробляють тільки найнеобхідніші продукти харчування. А за ласощами й шкідливими надмірностями мусимо їздити на Землю.
— Так ось звідки з'являються ці Невпізнані Літаючі Об'єкти. — Гарун здавався ошелешеним. — Їм треба одного — ласощів.
Аж тут на балконі запанувало якесь сум'яття. Принц Боло і генерал Фоліант на мить зайшли в приміщення, відтак повернулися й оголосили, що ґупізирянський патруль на прикордонні зі Смугою Сутінків, сподіваючись здобути інформацію про місцезнаходження принцеси Бачет, заарештував чужинця (дуже підозрілу особу), який не міг достатньо чітко пояснити, хто він такий і з якою метою він там перебував.
— Я першим допитаю шпигуна, особисто! — вигукнув Боло, і хоч генералові Фоліанту така ідея була вочевидь не до шмиги, він все ж таки не заперечував. Четверо Сторінок вивели на балкон чоловіка в довгій блакитній нічній сорочці із зв'язаними за спиною руками й мішком на голові.
Коли зняли мішок, Гарунова нижня щелепа відвисла, а шоколадка випала з руки.
Чоловік, що стояв і тремтів на палацовому балконі між принцом Боло й генералом Фоліантом, був Гарунів тато — казкар Рашид Халіфа, нещасний Шах-Казна-Що.
Розділ VI
Шпигунська історія
Після повідомлення про «шпигуна-землянина» Садом Утіх прокотився гомін жаху; коли ж бо «шпигун» відрекомендувався «простим казкарем і давнім клієнтом вашої служби з підведення Оповідної Води», то загальному обуренню не було меж. І Гарун рішуче спробував протиснутися крізь юрбу. Безліч очей підозріло зиркали на ще одного Землянина, також у нічній сорочці, який, протискуючись крізь юрбу, штовхався й мав дуже схвильований вигляд. Гарун пробирався сьомою терасою Саду Втіх, прямуючи до палацового балкона, і скрізь чув невдоволене бормотіння ґупізирян: «Наш клієнт! І як тільки він міг нас зрадити й перейти на бік чупвалів? А сердешна принцеса Бачет, що вона комусь лихого заподіяла? Ну, співала, правда, кепсько, що й перетинки у вухах могли полопати. І вродливою її не назвеш. То й що? Ну не можна вірити тим землянам, і квит». Гарун, з кожною хвилиною стаючи сердитішим, ще наполегливіше протискався через юрбу. На п'яти йому наступав Якщоб-Джин Води, кажучи:
— Зажди, хто терпен, той спасен. Ніщо ж бо не горить?
Однак Гаруна нелегко було зупинити.
— А що ґупізиряни роблять зі шпигунами? — роздратовано крикнув він Якщобу. — Ви ж не вириваєте у них нігтів, один за одним, аж до цілковитого зізнання? Ви ж бо не вбиваєте їх повільно й болісно, і швидко не вбиваєте — мільйоном вольтів на електричному стільці?
Джин Води (як і всі ґупізиряни, що почули таке) мав нажаханий й ображений вираз обличчя.