– Ти, моя ягідко, моя небесна оленичко, не Шекспір – тож не драматизуй. А пиши, як пишуть усі радянські письменники: от вам чорне, а ось – біле. Цей – цяця, а цей – кака, а любити палко радянська людина, тим паче наш сучасник може тільки партію і Батьківщину.
«Але ж – чому?« – в душі вона противилась і заперечувала. Душа її клекотіла циганськими пристрастями, сподіванням великого, спопеляючого кохання, можливо, і до нього, такого… недосяжного. Його повчання здавалися їй блюзнірством, навіть цинізмом, адже, якщо він не визнає кохання, то чого везе її на ту розкішну чужу дачу, де з-під кожного куща, з кожного кутка віє на неї ворожістю і … присутністю іншої, законної, жінки? Але молоденька актрисочка вдавала із себе слухняну ученицю: за місяць закінчувалась її дипломна практика в столичному театрі, за півроку, навчання в театральному інституті. І дівчинка з жахом думала про провінційні театри, в одному з яких їй доведеться вікувати, граючи передових доярок та ланкових у вбогих спектаклях за п'єсами місцевих класиків. І дівчинці страшно хотілося зачепитися бодай нігтиком у золотоверхій столиці. І дівчинка хапалася за кожну соломинку, за будь-який шанс і з цього відчаю вчепилась за Майстра. Однак поки що не відала, як йому признатись, як розповісти про свої проблеми. Від розпачу дівчинка ставала меланхолійною, а її іконні, із золотавинкою очиці – такими трагічно-знадливими, що Майстер шаленів від нежданої юної пристрасті, розпалюючи цей чортів вогонь цинічним моралізаторством і лукавим святенництвом.
Дівчинка сиділа скулившись (аби менше хто бачив її) на заднім сидінні білої «Волги», що мчала вечірнім шосе попри високочиновні дачі, дивилася в широку спину Майстра з тупою нудьгою, адже знала все наперед. І чим закінчиться ця подорож – теж знала: порожнечею, глухою відразою до себе, цього підлого життя і немолодого вже, чужого, розбещеного чоловіка.
Але дівчинка не знала тоді, причаївшись на задку «Волги», що навіть найогидніша і наймерзенніша сука-доля іноді робить людині маленькі дарунки.
Майстер не заливав її дешевим коньяком, не ліз до неї з ніжностями і не ґвалтував, замкнувши двері. Вони мирно сиділи в затишній вітальні розкішної, але запущеної дачі, на шкіряному дивані і розмовляли про життя-буття. Було тихо і гарно від зеленкуватого абажура, темно-лілового присмерку за відчиненим вікном і шемроту старого саду. Темним бордо переливалося в келихах чудове густе вино, і легкий хміль блудив кров'ю, віддаляючи їх одне від одного передчуттям чогось зовсім неочікуваного. Непередбаченого… І дівчинку не покидало відчуття, ніби вони тихо перемовляються з протилежних берегів тихої лісової річечки.
Але це ще більше гнітило. Вона ще тоді не розуміла, що Майстрові, розбещеному увагою жінок, непотрібне було її тіло, тим паче душа, перепуджена, принижена, як спіймана пташина. Майстер спраглий був натхнення, цього давно забутого шалу крові, цього божевілля давно зужитої уяви, несамовитої працездатності втомленого мозку. І він говорив про натхнення, тихо, зі смаком, як голодний про хліб, як загнаний у кут бідою говорить про Бога. Тільки згодом, прочитавши всі його романи і п'єси, вона здогадалась, що в той бузково-зеленавий вечір він збуджував у своїй вичавленій душі її присутністю шаленство натхнення, він насильно закохувався в неї, надіючись на крилах нового почуття злетіти над трясовиною життя, що засмоктувало його, мов ситого селезня, у теплу, затишну, сановиту твань. Як це не цинічно звучить, але тоді Майстер демонстрував один з різновидів збочення, притаманного творчим людям, – вампіричний еґоцентризм.
Тепер вона розуміє, чому за десять років, які Майстрові мордував її своїм витонченим садо-мазохізмом, його дружина, яка, безсумнівно, знала все про їхній зв'язок, не влаштувала бодай раз скандалу. Дружини респектних чоловіків воліють терпіти бозна-які приниження заради добробуту, квартири на Хрещатику і т. п. Точнісінько так сьогодні вона терпить зальоти Миколи, його «відрядження» до виборців, одверту іґнорацію її як жінки. А де дінешся? Вона, звісно, могла б розлучитися. І що? Як жити і за що? П'єси її, видані й перевидані тисячними накладами у «Видавничому домі» Ліги «Народна ідея», давно ніхто не ставить, бо нема кому, бо давно захиріли всі театри, а якби й поставив якийсь погорілий, то самому ще треба доплачувати до спектаклю, принаймні фуршетом для голодних артистів. А нові – не пишуться. Немає… стимулу до писання. Жодного. Бо й без цієї каторжної муки вона має все, чого прагла її душа: і гроші, і славу, і почесті. Весь політичний і мистецько-літературний бомонд перед нею капелюхи, кепки і шапки-вушанки скидає, а дорога встелена прохачами, готовими за копійку, кинуту на видання якоїсь задрипаної поеми чи симфонії, ноги цілувати. Правда, була в неї думка створити при «Народній ідеї» театр, який би, нарешті, оприлюднив її нечитані п'єси, але той дрантивий режисерчик із українським прізвищем і семітським профілем, що виманював у неї гроші на якісь там химерні супер-пупер-проекти, прочитавши, скваснів і щез в невідомому напрямку. Однак в його вибалушених від втрачених мрій очах вона ще встигла прочитати рядок із живого класика, адресований, безперечно, їй: «Душа наїлася та й бреше… » Проте їй було наплювати на його враження.
Смішно, але майже тридцять років тому, в той вечір вона, дівчинка з іконними очима, була готова на все, аби тільки зачепитись у столиці. А по тому, інтуїтивно відчувши, ЧОГО жадає від неї Майстер, робила все, щоб тримати його біля себе. Вона знущалася над ним, то зникала, то падала, як сніг на голову. А він шаленів, казився, але писав роман за романом, експлуатуючи тугу за нею. Вона передихнула від своїх витівок, свої штучок-дрючок, аж коли зачепилась на державній телестудії і отримала як перспективний член Спілки письменників квартиру на Березняках. Звісно, не без втручання Майстра у цю майже фантастичну оборудку.
ПОМСТА
В обличчя повіяло прохолодою – від озера, ще схованого за густим переліском. Десь тут скоро має відгалужуватись від дачної вулиці неширока доріжка. Біжить вона спочатку крізь прозорий сосновий ліс, далі – густим листяником просто до воріт його дачі, що довго була її другим домом, а вона – його другою господинею. Довгі роки вони з його дружиною приїздили сюди порізно. І обидві знали про це…
Як давно це дуло! Але чого так занило, затріпалось серце? Не від страху, аби ніхто не побачив, ні… Хоч і було, було це паскудне, принизливе відчуття. А було! І вона божеволіла від нього і… нічого не могла вдіяти із собою. Вона любила цього чоловіка, цього геніального збоченця, цього цинічного ката, цього всенародного улюбленця, цього затюканого власною працездатністю раба… Може, єдиного у світі і у своєму житті – любила. Коли вони врешті розійшлися, коли вийшла заміж за Миколу, навіть тоді, коли, здавалось, забула Майстра, теж любила, тужила дикою тугою за ним. Вона і Миколу підбила придбати саме тут, біля озера, шмат землі для дачі. Навіщо? Щоб довести йому, Майстрові, що не пропала без нього, що тепер сама їде у власній іномарці на власну дачу як порядна шлюбна, забезпечена жінка, а не вічна жебрачка на паперті храму його святості? А може, може, просто надіялась бодай випадково, краєм ока час від часу бачити його невисоку сутулу постать, його… Кажуть, тепер йому не з медом, нібито здає київську квартиру під якийсь офіс і за ці гроші живе з дружиною на дачі. А ще – на пенсію. Книги його давно не друкують, вони тепер нікому непотрібні, вони, як тодішні дешеві плакати про щасливе радянське життя, зосталися у тій, минулій епосі, як і його слава… Сьогодні належить іншим, молодшим, таким, як вона, котрі примусили час працювати на себе… Певно, Майстер постарів, певно… Отак би взяти і просто піти лісовою, добре знайомою доріжкою, відчинити хвіртку, зайти. Що було – то було…
Вже ніхто нікому нічого давно не винен. Час усіх розсудив, і вилікував, і зробив трагічно самотніми. І його, і її…
СУПЕРНИЦІ
Зліва, в хащах, тріснула гілочка. Господи, кого це несе нечиста в таку рань! Легкий шелест, і на узбіччя вийшла висока літня жінка, ще ставна і вродлива. Вороне, фарбоване волосся гладенько зачесане, темні очі з моложавого лиця дивляться привітно і ніби трішки насмішкувато.