Якусь мить обидві жінки мовчки вивчали одна одну і, видно, залишились задоволені своїм враженням, бо старша царствено, але миролюбно сказала:
– Я, здається, вас упізнала… Гуляєте? Чула, недалеко побудувалися?
Бліде, невиспане обличчя молодшої спалахнуло марнославним вдоволенням (ага, побудувалися! Недалеко… ), а в жовтих похмурих очах зблисло сяйво нелегкої перемоги і згасло. І вся її розповніла важкувата постать враз ніби зів'яла. Голос теж був млявий, наче в'ялений:
– Я вас, здається, теж упізнала. Так, ми живемо недалеко і я – гуляю.
Прикидатись було смішно. Вони обидві це розуміли: не той вік у них, не той час та й місце непідходяще для влаштування спектаклів. А потім… все давно зосталося в минулому, такому далекому, мов сон.
– Може, зайдете? Він радий буде вас бачити. До нас тепер рідко хто заходить, і ми майже не буваємо на людях. Сидимо в лісі, як пара старих вовків… Не те що ви – в епіцентрі життя. При владі, при славі… Ми лиш по телевізору милуємося вами і вашим чоловіком…
Обличчя молодшої знову рожевіє, і, щоб перервати небажану розмову, жінка вдавано безтурботно лепече:
– Та так, як вже є… Дякую… Вітайте… колись загляну… А наразі мушу йти, вже, певно, дочка прокинулась… – І рушає в бік озера.
По напруженій потилиці молодшої видно, скільки сил їй коштує, щоб не зірватися, не побігти геть, або… не обернутися і не ляснути з розмаху по ненависному обличчі тієї, яка не віддала їй, молодшій і зухвалішій, можливо, єдине в житті велике кохання… І старша спостерігала це з великим задоволенням. Тож, коли за молодшою зійшлися лісові хащі, переможно усміхнулася.
МАРГАРИТА
Що за день, як ворог лютий! Напасть за напастю! Спочатку – нічний кошмар, потому огидний скандал з Миколою і, на тобі, ще й ця зустріч! Чого це мадам бродить вдосвіта по лісі? Хмиз для сімейного вогнища збирає, гриби на вбогу юшку чи стереже благовірного? Дарма. Він тепер нікому й за гроші не потрібен. Хіба що… ритуальному бюро… А ця… с-с-сука! Нахабна стара сука! Її пече… Стільки років проминуло, а пече, пече… А я, ненормальна, мало не розквасилась перед старою лахудрою, мало не…
Сто чортів, як мені зле, як гидко! Жах перед плітками (а раніше вони майже не обходили мене), неприємний осад від зустрічі з мадам знову збудили в душі передчуття тривоги, гнали додому. Прокляття! Ніде, ніде немає спокою. Навіть в лісі. Це карма. Розплата. І сон – в руку. Бо не треба, щоб ВОНИ приходили… Тебе підніме на вила власний страх, земля горітиме під ногами від колишніх гріхів і грішків… Ти думала, що за плечима в тебе торба з грішми, а виявилось – з грішками, як з пекельною рінню, розжареним вугіллям…
Де той чортів Гаспид запропастився! Знов курей класикових ганяє, придурок?! Поганяв би ліпше по лісі обчухрану мадам та полякав добряче, абись знала, як пащеку роззявляти до поважних пань, луб'я старе!
Спрага помсти, негайної, аж клекотить в мені, як смола в пекельнім казані, але якась сила стримує люте поривання, як вузда оскаженілу кобилу… якась сила… Може, сила божественної лісової краси? Може, влада ранкової тиші? Може, притлумлене бажання спокою і рівноваги? А натомість – натомість дискомфорт, від якого хочеться вити, як вовчиця на повний місяць…
Полівуруч крізь дерева заблискотіло сонячними зайчиками озеро. Але що мені до нього! Мені хоч океан, хоч калюжа – на душі як на смітнику: один сморід!
Куди ж це я лечу? Жінко добра, зупинись, передихни, озирнулась на дивну красу доокруж. Ах, яке повітря цілюще, які прекрасні зарошені лісові дзвіночки… Нахились до цього дива…
Нарешті дерева розступаються і зір мій тоне у сяєві води, сонця і молодої зелені. Сідаю просто біля лісових дзвіночків. Отак би сидіти, дивитись на лілові дрібненькі квіточки і думати тільки про них… Але, на жаль превеликий, в голову лізе чорті-що…
ВИБІР
Ти знову і знову згадуєш, як після розриву з Майстром нудила світом, комплексувала і радше від не влаштованості, аніж з любові спровокувала виснажливий затяжний зв'язок із Миколою. «Свіжак» не тягнув не лише на Майстра, а й на підмайстра чи майстерчука. Але був молодий і неодружений, і це інтригувало. Та скоро хамовитість цього неотеси, цього бидлюка почала тебе добряче діставати. І тоді ти, рятуючись від депресії, забігла аж на барикади нашої оксамитової революції. Тоді, коли теперішні провідники нації м'яли по норах свої партквитки, винюхуючи, куди подме вітер, ти знімала внесення синьо-жовтого прапора до Верховної Ради, грудневий Референдум, ланцюг Злуки і «масолівську» студентську голодівку на Хрещатику. Знайомилася з незнаною досі діаспорою, що наводнила столичні вулиці, і почувалася на гребені часу, надцятим чуттям вловлюючи: крига скресла, вороття назад не буде. Після поразки ҐКЧП це зрозуміли і обережні. І почали виповзати, випурхувати з комуністичних коконів розпрекрасними націонал-демократичними метеликами. Ти знала, що то одноденки, але й знала, що день їх може бути дуже довгим. Так і сталось.
Революція котиться по землі хвилями. Друга хвиля змиває першу. Так змили разом з барикадами опритомнілі компартійці і романтиків відродження. Викинули геть, на узбіччя життя. Що ж, вони мали досвід бути зверху, при будь-якій владі… А ще ти зрозуміла, що прорватись тобі заважає твоя печальна жіноча стать. І тоді тебе осінило, ти негайно взялася підбирати гідного соратника в боротьбі за виживання. Та, на жаль, на цю посаду не підходили ні старпери, які слинили тобі услід, зачаровані твоїм розкішним задом, ні самозакоханий молодняк, готовий їхати на тобі за півлітру на край світу. І тоді ти розшукала в якоїсь… леді Бе Миколу, виклала йому свій наполеонівський план і стала чекати. На його щастя, Микола виявився мудрішим, аніж вважала, і твій сумний висновок моменту: чия влада, того й гроші – зробив своїм кредо. Першим його кроком у велику політику був вступ у ряди (ще ріденькі) Руху. Другим – балотування до першого українського парламенту.
Вільний художник, анархіст і вічний сибарит, Микола поняття зеленого не мав про ситуацію в Україні. Революція його не обходила. Його цікавила тільки власна особа, якій хотілося єдиного: не перенапружуватись, котитись по світу перекотиполем, час від часу зачіплюючись за якусь спідницю, щоб від'їстися і вгамувати свою жереб'ячу суть. Отож, застовпивши невловимого дамського угодніка, мусила днями, тижнями, втовкмачувати в його лису голову своє бачення моменту. До честі Миколи, він швидко зорієнтувався: можливість вискочити на поверхню суспільно-політичної піни, утвердитись безглуздо-легким способом активізувала його ліниву натуру любителя дармівщини.
Але на початках ви вибрали округ в західному регіоні, де легше можна було пройти, експлуатуючи національну ідею, що, як виявилось, дрімала всі ці роки в анархічній душі відомого вузькому колу шанувальників вільного художника. І не помилились. Микола виграв вибори, залишивши позаду зо два десятки скомпрометованих партійним минулим претендентів на депутатський мандат. Попервах ти їздила в його обозі, зачаровуючи електорат читанням маловідомих поезій Стуса, Маланюка, Руденка… Та згодом збагнула, що твоя присутність у виборчій кампанії, м'яко кажучи, зайва. Микола відшліфував свій дар словоблуда– жінколюба в таке довершене ораторське мистецтво, що жіноцтво – ця суперактивна більшість пробудженого електорату просто-таки конала від захвату. Твоя ж персона в образі жони могла запросто збити цей шал довір'я до майбутнього народного обранця. Отож ти намагалась керувати процесом із запілля. То був нелегкий, але вельми романтичний час. Та й ви були молоді, самовпевнені і йшли напролом.
ГАСПИД
– Як же ж красиво ти навчилась усе перебріхувати: молоді, самовпевнені, йшли напролом… Мамусько, встидайся, або будь, нарешті, чесна бодай із собою. І признайся, що рвалась до влади, як дурний до мила. Ти готова була чортові душу продати. І тут ти згадала про рідну бабу і про її відьомську ворожбу, яку ти разом з бабою забула у своєму первісному гірському світі. А тут, до всіх радощів буття, зачала виповзати з телевізорів на світ білий дорога серцю нашому бісівщина в обезуміли образах різномастих екстрасенсів, ясновидящих та контактерів з космосом і потойбіччям. Тобі було смішно те все бачити і чути, бо знала і вміла колись більше… І мене ти згадала, моя мамусько, свого Гаспида, свого домовичка –лицаря, друга по дитячих забавках, розрадника й порадника… Шістнадцять років я квасився, як забута гуслянка в бербеничці, коли ти тут собі по столиці гуляла, як рибка по Дунаю…