– Ти що, Гаспиде, ревнуєш мене? Чи мала би оце я жити, як ті неписьменні відьми по безлюдних горах, з дідьком лабонатим? Не сміши мене, бо кажу тобі, що пожаліюсь Князеві.
– Не згадуй його всує, він не такий всепрощенний та добрий, як той, що на небі. Може й розгніватись, що тривожиш. До старих відунок він не дуже добрий…
– Сам ти старий пень! І брехун! Покликала мене тоді баба Арехта, бо почула свій час останній… Затям собі це до кінця світу, коли не годен запам'ятати!
ВЛАДА
Перемога на виборах переродила Миколу. Він назавжди розпрощався зі своїм парубоцьким минулим, освоїв імідж добропорядного сім'янина, тобто – ми розписались, і оселився в моїй тісненькій, але ошатній квартирці.
Там, на облупленій кухні, разом з борщем готувались всі його виступи в парламенті, всі поправки до законів. Перші свої купони (на щастя, не Кравчуком запроваджені) ми постригли після того, як я дотумкала, що бути нардепом – це не лиш грати вар'ята перед електоратом, розігруючи такого собі народолюбця-популіста, а передовсім заробляти великі гроші. І заробляти дуже просто – через лобіювання інтересів грошовитих співвітчизників та закордонних симпатиків нашої незалежності. Тож коли в Донбасі почалися заворушення гірників, зорганізовані лівими, а найбільше – червоним директором однієї з найбільших шахт, порадила Миколі потрясаючий карт-бланш: запропонувати парламенту призначити того ж таки бунтівного комуняку міністром економіки, і таким чином пригасити заворушення. Це був на тоді порятунок для правих, які переважали у Верховній Раді і не знали, що з цією перевагою робити. Звісно, ми знову виграли. А небавом новий міністр, який виявився ще й багатеньким Буратіно з подвійним громадянством, від вдячності за перспективи став нам мало не татом рідним. В результаті чого щойноотримана квартира на Хрещатику була відремонтована за останнім європейським писком моди і обставлена шикарними італійськими меблями, зробленими із карпатського лісу. Зосталося ще й на іномарку, і на облаштування дачки, яку Микола отримав при розподілі між народними обранцями вже незалежної і суверенної вчорашнього компартійного майна.
ГРОШІ
Це був початок. Далі добро само попливло до нашого затишного кубелечка, радше тупало під сюртучками заможних представників української діаспори політичної хвилі, колись ображених совєцькою владою. У кожного з цих чистеньких, рожевощоких дідків були свої нездійсненні мрії і плани. Воїни ОУН–УПА вимагали реабілітації і визнання їх воюючою за Україну стороною у Другій світовій. Хтось бажав українського громадянства, хтось – придбати кватирку в центрі, щоб згодом, як прийде пора, вмерти на рідній землі, хтось – нарешті навести порядок на своїй стражденній батьківщині. Комусь бездітному не було на кого зоставити маєток десь в Саскатуні і він жадав української сироти…
Але цих благ вони не хотіли задарма. Вишколені світом, де все вирішують гроші, ці несхожі на українців українці готові були віддати всі свої прижиттєві заощадження тому, хто б запоміг здійсненню їхніх заповітних мрій. Найбільш підходящими для цієї оборудки, звісно, на їх думку, були народні обранці.
ПАТРІОТИ
Наївність діаспори була вражаюче безмежна. Адже ж в ті далекі дев'яності ці переважно дуже чесні і порядні люди в благих своїх намірах навіть подумати грішним ділом не могли, що довірливістю своєю розбещують сьогоднішнього «незалежника» – вчорашнього голодного «совка» який в очі ніколи не бачив «зелених», ніколи по-людськи не жив і не міг за печально короткий строк свого депутатства стати тим, ким уявляли його наївняки з діаспори. Наш патріотизм завше був голодний, агресивний, збудований на тотальних злиднях соціалістичної уравніловкі, вигодуваний люмпенською дворушністю.
Звісно, що нардепи щось-таки робили для патріотів України. Але в масі своїй переважно… видурювали доляри. Хто на що. Хто на Вселенські з'їзди пробуджених, хто на відродження забутих сто років тому громадських організацій, хто на розвій жіночого руху, хто на незалежну пресу, хто на видавничу справу, хто – на будівництво храмів… Насправді грубі грошики роздували капшуки новоявлених провідників нації, а дрібні центи йшли більше на галас довкола національної ідеї, розбудови держави, відродження культури та пробудження свідомості. Держава разом з наївним електоратом бідніла, а верхівка цієї прілої купи полови багатіла.
Що само собою, як то кажуть, ясно і зрозуміло, а, головне, цілком закономірно. Така діалектика… Виживає сильніший і… достойніший.
– Мамусько, з тебе будуть люди! — звереснув як оглашенний над самим моїм вухом Гаспид. От почвара пекельна, хвилини побути на самоті не дасть!
– Авжеж, не дам, – тішиться Гаспид мов йойлик китичкою. – Од тебе лиш одвернись – не знатимеш, на якім світі шукати! В паралельному чи… пер-пер-пердикулярному! Але, мамусько, який прогрес! Нарешті ти зрозуміла, що одвертий цинізм – благородніше, аніж хитродупе лукавство і всіляка словесна мімікрія. Віват! Браво! Ур-ра! Будемо тебе просувати на президента. Завтра ж таки, не відкладаючи, дзенькну Жлобі, аби у своїх жлобальних прогнозах на всіх телеканалах і у всіх газетах пустив чутку про майбутню жінку – президента. І гіпотетичний портрет накидав, ну, типу, середнього віку, брюнетка… Чи перефарбуємо тебе на платинову білявку? Ні, краще вже помірковану шатенку. Ще й русу косу причепимо до твоєї стриженої солдатської потилиці і викладемо на маківці царською короною. Не треба? – Не дає рота відкрити Гаспид. – Правда твоя: не будемо повторюватись. Придумаємо щось оригінальне. Ну, таку собі пазухату-ротату Одарку Карасиху… Або косату та цнотливу роботягу Наталку Полтавку… Абомеланхолійну таємничу чарівницю, від якої не знати що чекати: трути в борщ чи пісні в скарбницю духовності… Ні… Жоден образ не підходить… То що робити накажеш? На мудру Роксолану не тягнеш, хіба що хитрістю, але цього мало, сама розумієш… А на Марусю Богуславку мужності не стачає… Доведеться шукати копил для твого президентського іміджу десь за готарем, в чужих державах, коли тутешній народ за всю історію не спромігся бодай на одну королеву.
Н-да, мамусько, доведеться попотіти над твоїм іміджем добряче, щоб його народ прийняв і полюбив, і пішов за ним у вогонь і воду…
ЗРАДНИКИ
… Хай мені вже вибачать пани популісти, але що поробиш, коли, як довели численні спостереження та уроки історії, в переважній більшості своїй наш рідний народ – лінивий, злодійкуватий, нехарапутний, нездалий до генделя, а тому схильний до злобливої заздрості, стукацтва, запроданства і мародерства. Народ-люмпен, народ–чорнороб, віками не спроможний народити свою національну аристократію, свою еліту. Хоча, коли бути до кінця чесним, хоч ми не євреї, але теж мали того добра. Та було воно чомусь поспіль зрадливе, зденаціоналізоване і, вибившись «в люди» та капшук прихопивши, перебігало зразу ж у ворожий табір, забувало рідну маму, рідну мову, прізвище міняло. Проте замість похвали, чули здивовані вірнопіддані від панів своїх одне: зрадник, запроданець, мазепинець, бандерівець… А що було дивуватися, коли суть зрадництва проста, як правда: зраджують тільки себе… От і виходить, що всю свою історію чільні українці зраджували тільки себе, залишаючи народ без голови, без еліти, без ідеї.
ЕЛІТА
… Ото, як не крути носом, а в якійсь мірі саме незалежність дала шанс українцям нарешті сформувати свою національну еліту. Свою проукраїнську аристократію. Слава Богу, вчасно підоспіли грошики діаспори, хоч комусь та помогли вискочити нагору. А нам з Миколою – зорганізувати Ліґу «Народна ідея», обзавестись газетою, видавництвом з друкарнею, парою магазинів, акціями кількох підприємств.