– Не бійся, – самими губами сказала баба, – йди і – прийдеш…
І вона пішла, як сомнамбула, мов по воді, по глибокій траві і стала перед тим, хто кликав. Він був високий і красивий, як тато. Але ще кращий, ще жаданіший. Не розуміючи сама, що говорить, Маргарита прошепотіла так палко, що, що їй вогнем попалило вуста:
– Князю, бери мене, візьми мене, Князю…
І в цю мить потемніло небо, і чорний палючий вихор відірвав її від землі, і тисяча ножів уп'ялись в її тіло, і вона закричала диким звіром, і враз біль і страх минули, і все її тіло забилось, як рибонька, у срібній купелі незнаної насолоди і такої буйної торжествуючої радості, що душа її в тому вогні згоріла на вугіль…
Після купальської ночі Маргарита не впізнала себе: скупане у відьомській росі її темне циганкувате тіло ніби світилось рожевим спокусливим сяйвом, жовті очі позолотіли, шорстке волосся потекло по плечах вороним шовком, каламутячи місцевим парубкам і чоловікам розум. Але вона йшла лиш на поклик одного голосу.
МІСТО
Коли прийшла пора покидати рідне село і їхати до міста вступати в інститут, баба знову повела з нею сувору розмову.
– Тебе чекає інше життя, не схоже на життя в горбах, казала баба. – Нелегке, непросте життя серед людей, заздрісних, злих, захланних. Але бабина наука поможе тобі бути скрізь і всюди ґаздинею, ворогів перетворювати на щирих друзів, грізних начальників на улесливих слуг, чоловіків – на вірних підданих… Май діло лише з хлопами, чаруй їх, прив'язуй до себе любощами. Хлоп забуває все, крім солодких любощів… Лиш за них він вдячний буває. Клятим бабам, а вони тобі май дуже дозоляти будуть, будь повірницею… Давай, дівче, в тому світі сама собі раду. А як вже буде зовсім непереливки – клич стару Арехту, і лиш в найтяжчу годину – Князя…
ВІДЬМА
Вона давала собі раду. У ліфчику зліва завше були зашиті відьомські чари: приворотне зілля для хлопів, сіль – ворогам в очі, в кишені – цукор та мак, висвячені бабою в глухій карпатській церковці, на всіх інших, кому Маргаритка хотіла бути солодкою та милою, в придбаній на базарі в Кутах торбинці – шнурок, яким зв'язували покійнику ноги, недопалок свічки, пір'я чорної курки, жаб'яча кісточка, сушені котячі мізки і ще та й ще всіляких чарівних дрібничок про всякі випадки життя. В які б столичні двері Людця не заходила, завжди переступала поріг лиш правою ногою, подумки наказуючи:
– Всі вороги в кут, бо я ґаздиня тут! – І вороги тушувались, задкували, перетворюючись на поклонників її вроди, розуму, молодості. Але варто їм було вийти з поля впливу відунських чар, як вони знову перекидались, наче у вовкулаків, у лютих ворогів, надто жінки. Але скоро, дуже скоро всі вони, як вівці до потічка, тяглися до милої Марґо зі своїми таємницями потаємними, печалями невтоленними. І скоро, дуже скоро вона вже тримала кого треба у своєму маленькому кулачку так міцно, що їм нічого не зоставалось, як лиш дружити з нею і, мов не хотячи, творити дружно її королівську челядь. Її організаторські здібності гідно оцінили в інституті, обравши незмінним комсоргом курсу. А пристрасть до чужих таємниць – в одній секретній установі, призначивши пожиттєво бійцем невидимого фронту. Їй особливо подобалося служити радянській батьківщині, розправляючись зі своїми недругами доносами на них.
Тож вона давала собі раду. Аж до того дня, коли її приставили «освєдомітєлєм» до Майстра. Вона злякалась: така людина… та як… та він…
Тоді «куратор» акторського факультету, якому вона щотижня здавала доповідні на студентів і викладачів, завів її у потаємну кімнату в підвалі інституту, де ще двоє старших сірокостюмних добродії проінструктували її детально, як взяти голими руками недоступного Майстра. Виявилось, що один з найуславленіших літературних небожителів насправді людина слабка, ласа до молоденьких творчих дівчаток, яких йому постачає час від часу на дачу директор кабінету молодого автора Боря П'янчук. Їй тільки й труду, що одягнути міні-спідничку, розпустити косу і явитись із власними віршами до Борі, а за Борею затримки не буде… Їй подобалось грати. Подобались нові ролі, які придумували для неї сірокостюмні хлопці з органів. Їй подобалось ловити душі…
КОРОНАЦІЯ
Жінка, ніби пробудилася, стріпнула головою, глянула на годинник на лівім зап'ясті: о пів на сьому вечора, минула якась мить, а їй здалося, половина життя…
Призахідне сонце червонило стовбури старих сосон, грало світлотінями в молодому підліску. І зворушеній спогадами, освітленій призахідним сонцем чорнявій жінці несподівано захотілося бути доброю, лагідною, приязною до цілого світ, навіть до цієї надоїдливої личини, що свинячим хвостиком теліпається за нею з тих пір, як вона востаннє бачила бабу Арехту…
… Баба кликала її. Кликала не один день. Вона лежала на широкому дерев'яному тапчані, застеленому прив'ялим зіллям і старим, облізлим ліжником. Лежала чорна та темна, бо вже котрий день не могла переставитись за невидиму грань між тим і цим світом. Лежала баба одинока і всіма покинута. Сусіди боялися приступитися, бо вже котрий день круг бабиної хати коїлось щось незбагненне – то в комині крізь ніч вило, то гупотіло невидимим кінським табуном, то, здавалось, дранковий верх підіймало, як гуцул крисаню. А хто, як сільська фельдшерка, наважувались, то якась сила тручала в груди, не давала поріг переступити.
Але Маргариту в хату та сила впустила. І баба Арехта, втомлена, ніби вона тільки-но косу з рук випустила, сказала:
– Зачекалась я тебе, Маргаритко. Вже й жаль мала, але бачу, що даремно… Сідай і слухай, бо час мій стікає… А твій – сили набирає. Не журись, що самотня, що невезуча. Все будеш мати, чого душа запрагне. Будеш мати дівку, несхожу на тебе, а через те досада і туск обсядуть тебе. Любити будеш, і ненавидіти… але, як прийде пора найвища, віддай її, як я тебе віддала. Така доля жінок нашого роду… Чоловіка будеш мати і не мати. Але то – пусте… Зате будуть статки і маєтки, слава і власть, та мус будеш за те все платити здоров'ям. І не раз за те все буде виймати з тебе душу Князь. Але – терпи. Бо все втратиш. А тепер – або верх здіймай, або те, що відаю, приймай…
Віщування про дочку злякали Маргариту.
«Але ж Бог дає дітей!», – хотіла заперечити, та слова кулешею пісною збились у горлі. Стояла слупом і дивилась на чорну худу бабину руку, що, здавалось, тягнулась до неї з темної трясовини гірської багни, готова потягнути за собою.
Але зрозуміла, що пізно противитись, вороття назад нема, і стиснула холодну, як смерть, бабину долоню…
Коли на маленькій станції в райцентрі сідала у вагон вузькоколійки, оглянулась: нічне небо над горбами враз спалахнуло і згасло. То згоріла і згасла суха, як тріска, рублена хата баби Арехти разом з її минулим.
Через ніч на столичний перон ступила інша жінка – жінка з майбутнім.
МАРГАРИТА
Жінка сиділа на ріденькому крихкому лісовому зіллі і спостерігала, як по руці від долоні до ліктя повзе, залишаючи пекучий слід, ясно-зелена волохата гусениця. Жінка думала: якщо дивитись на гусеницю з точки зору Божеської любові до цілого світу, то й цей гофрований згусток живої матерії здається вершиною досконалості і краси. Коли ж із ненавистю чи образою, то один вигляд цієї безневинної стружки з-під рубанка Творця може викликати стрес від огиди.
Так і ближні. То любиш, то ненавидиш, то захоплюєшся, то бридуєш ними.
Жінка подумки вертається додому, Миколи нема. На подвір'ї пахне смаженою картоплею, вареною курятиною. Видно, Кібчик готував обід. На кухні – немитий посуд. Видно, Даруня обідала. Жінці їсти не хочеться, тому подумки вертається у вітальню, вмощується у м'якому кріслі, вмикає телевізор. І тут тільки помічає на дивані поряд з кріслом дочку. Вона спить, уткнувшись обличчям у гору маленьких різнобарвних подушечок. Жінка подумки шукає очима по вітальні, по сходах, по другому поверсі – Гаспида ніде, мабуть, знов пішов, ганебник, письменницьких курей полохати. Клапала пультом дистанційного управління, гуляє по телеканалах. Жах, ні на чому око зупинити: одна стрілянина, вбивства, смерть. Герої – кілери, криваві мафіозі, дешеві повії, жалюгідні наркомани та інша декласована нечисть. Схоже, Україна за роки так званої незалежності давно перетворилась на звалище отруйного сміття чужої маскультури. І на цьому теж не один патріот нагрів брудні руці. Знаємо навіть хто, але поіменно не будемо начитувати, бо як в одній мудрій книзі сказано: не судіть, то й вас не осудять… Це – раз. А по-друге, смішно гордитися цнотою в борделі, а по-третє, чорт з ними!