– Я тут, мамусько! Не відходжу від тебе ні на крок. Ти сьогодні така красива і одинока… Може, пустиш до середини…
– На тебе, наглото бісова, вже й злости не стачає… Чого ти трешся, чого в очі прешся? Пішов би ліпше полоскотав яку зачамрілу феміністку, дивись, розродиться еротичним шедевром на кшталт:
– Це ти про себе, мамусько?
– Я, як тобі відомо, мармизо гаспидська, хлопа – маю.
– Авжеж маєш… А хочеш побачити, хто ще має твого хлопа?
– Атож…
– То дивись…
– Не правда! – жінка гнівно схоплюється, – Цього не може бути. Вона моя подруга…
– І що вона робить сьогодні, у вихідний, в управі? Вергає народну ідею?
– Сука, я ж її в домі приймаю…
– Вона ж тобі за це гарним прийомом чоловіка віддячує…
Жінка зривається на ноги, зла і чорна лицем, як голодна пантера. Люті ревнощі, образа, прагнення негайної розправи стрясають нею, як землетрус Говерлою.
– Я хочу, щоб була п'ятниця, тринадцяте1 Чуєш, Князю вічної темені, пане гієни огненної, володарю душі моєї. Я хочу помсти! Хочу пити, пити її кров, насолоджуватись її приниженням. Чуєш?! – Жінка в люті сліпій топче землю, дряпає її пещеними пальцями, ніби хоче продертися в самі тартарари.
ПАДІННЯ
І раптом світ довкола неї темніє, шалений буревій вириває з корінням кущі і дерева і хтось питає її утробним, здавленим голосом:
– Безумна, чи знаєш ти, якою дорогою ціною заплатиш за свої жіночі забаганки?
– СССатано, безчесний Сатано, і це ти мене питаєш про ціну? Мене, яка заздрить найостаннішій бомжисі, яку гріє під мостом послідущий п'яниця? Чи є більша ціна, ніж самотність, непотрібність, зневаженість людиною, в яку вклала життя?
– Ненаситна, то ти хочеш мати все, а для бідної бомжихи шкодуєш навіть теплого боку немитого п'яниці? Гірше – ще й заздриш… Але мені нічого не коштує ощасливити тебе!
Жінка не встигає скрикнути: ні! – як вже летить кудись вниз, залишаючи високо вгорі дорогу з автами і людьми, світлом ліхтарів і гулом. Жінці світ паморочиться від страшного здогаду, але – пізно: вона вже сидить, ніби нічого не сталося, ніби вік так сиділа, під биком мосту Патона і замріяно дивиться на дрібні хвильки, що дружною зграйкою періодично набігають на піщаний берег. Жінці добре. Вона трішки п'яненька і трішки щаслива. Термоядерний самогон, яким розрахувався з Миколою за скопаний город нардеп Фекалюк, приємно гріє порожній відучора шлунок. Млосне тепло з живота розтікається по тілу, веселить душу. Жінці хочеться погомоніти, але Микола, збитий з ніг сивухою, одуріло хропе, поклавши їй на плече нечесану і немиту голову. Від води тягне вечірнім холодком, але жінці тепло і затишно під Миколиним ребристим боком, повіки злипаються-злипаються… Але – наче хтось гукає її. Так і є: Даруня! По-теперішньому – Даша! Дочка стоїть на палубі білої яхти генерала Комісаренка. Вона така струнка, гарна і бадьора, що жінка аж плаче від радості за успіхи дочки: ще недавно воно, біднятко, мусило заробляти собі на хліб, супроводжуючи по дорогах країн СНД тих неотес-далекобійників. А нині, як порядна панна у кіно, шле повітряні поцілунки татові з мамою із білої генеральської яхти, всім своїм виглядом даючи зрозуміти родичам під мостом, що генерал платить за рейс більше, ніж ті смердючі перевізники.
Дашуня зникає в каюті білосніжної яхти, а жінка вдоволено облягається на ніч, але якась сила струшує її, мов кошеня, і здавлений утробний голос каже:
– Е ні, ти цього щастя сіросвитного ще не заслужила, ще помучся, потіпай свою прокляту душу. Що хотіла – те маєш. Іди і слухай.
Жорсткий вихор грубо вирвав її з обіймів Миколи і хряпнув об асфальт перед офісом «Народної ідеї», над ґанком якого розвівався синьо-жовтий прапор.
ПОХОРОН
– Ідіот! – лайнулась жінка і рвонула на себе дубові вхідні двері. Старий вусатий консьєрж здивовано озирнувся на скрип, полупав очима і знову заснув на своєму стільці. Жінка хотіла його «построїти», але тут саме зі сходів, мало не збивши її, скотився заворгвідділом «Народної ідеї» Кость Одноочко.
– Тобі що – повилазило? Чи я – невидимка? – скрикнула жінка, але не почувши власного голосу, вжахнулася: – Невже вмерла? О-о, так і є: мене нема. Чортів Сатано, як ти посмів порушити угоду? Я ще не хочу ТУДИ! Я ще хочу жити! О, чорт! А це ще що: на столі – мої книжки, видані «Видавничим домом», опертий на стіну мій портрет, перев'язаний навскіс чорною биндою. Віялом кілька часописів, купка примірників «Народного слова», теж із моїм портретом і некрологом…
Що-що? Мене що, вбили?! Скинули з мосту Патона? Автомобільна катастрофа? У «Народному слові», ясно, одні дифірамби! Йо-майо! Ну й сучий син – така ганьба! «Дружина відомого політичного діяча, народного депутата України всіх скликань Миколи С. була знайдена позавчора мертвою під мостом Патона. За даними медекспертизи, жінку зґвалтували, пограбували, а потім задушили. Подія не викликає здивування, з огляду на те, що покійна відзначалася, м'яко кажучи, буйним норовом, схильністю до пригод і звичкою мати при собі чималі суми грошей. Де вона їх брала, встановить слідство. Як і причину смерті. В певних колах подейкують, що леді Ель мала тісні зв'язки з міжнародною наркомафією, торговцями живим товаром, володіла нічними клубами і будинками розваг, які іменувала «салонами краси», не рахуючи видавництва, газет, які працювали під «дахом» громадської організації «Народна ідея».
О ссуте драч!… * (*Сто чортів! (рум.))
Не тямлячись, жінка біжить на другий поверх. І не розуміє: вона вмерла чи ні? Чи це просто чиясь невдала містифікація, підлий розіграш? Куди не глянь – веселі, майже щасливі обличчя наймитів. Мало карти не грають на животі в покійниці.
– До речі, де ж я? Невже ще в морзі? Бр-р-р! Двері в кабінет мого чоловіка – президента ліги «Народна ідея», зачинені. Видно, тужить. В приймальні – три кумасі: секретарка чоловіка, і дві моїх заступниці – по газеті і видавництві. Шепочуться, мов три зміюки шелепають у торішньому листі.
– Кажуть, вона була п'яна в дим…
– А я чула, що вона часто платила зекам… покидькам всіляким, щоб її… той…
– Я знала, що вона добром не закінчить… як вона казилася останнім часом, як біснувалася…
– Ой не згадуй! Суці – суча смерть. А вдівець що поробляють?
– Як в тому анекдоті… самі не знають, що з горя виробляють вже другу добу з Наталкою…
І аж зайшлися всі три злостивим сміхом.
Жінці хочеться повбивати кумась, але нетерпіння пересвідчитись у почутому, пхне її у двері кабінету.
– Протяг, – хихочуть кумасі, зазираючи у щілину.
Розпашіла Наталка відскакує від бурячкового Миколи, вдає, що складає на столі папери:
– Ссуки, у дірку замка підглядають… Кажу тобі, чим скоріше відбудемо похорон, тим скоріше перестануть балакати…
– Не хотілося б, щоб дитина чула весь бруд…
– Нехай чує, менше рота буде відкривати… і на спадщину теж… Між іншим, найкраще для нас усіх буде, як ти малу відправиш зразу ж після похорону десь за кордон. Хай там вчиться…
– Треба подумати…
– Думати треба, як присвоєні цією повією гроші повернути…
Ах ти ж мародерка! Стерв'ятниця підла! Теж мені ще возомніла себя престолонаслєдніцей, кінська голова, твою мать! Думаю, що мій удівець має мені достойнішу заміну, ніж ця стара шльондра! Хоч би тут не жаль було програвати…