— Готово, пане Мюленберг. — Ганс вилазить збоку з машини, переможно усміхаючись.
У Мюленберга стискається серце.
— Зараз повинен вернутися Гросс, — похмуро говорить він.
Ганс теж хмурніє.
— У чому ж справа, пане Мюленберг? — запитує він насторожено.
— Слухайте, Ганс. Сідайте. Я повинен вам пояснити все. Я людина спостережлива і думаю, що не помилюся, довіряючи вам важливу таємницю. Ми з вами чесні люди, я вважаю, і водночас ми зараз готові вчинити найтяжчий злочин. Наша машина закінчена. Я не сумніваюсь, що доктор буде задоволений наслідками випробування…
Він підходить до Ганса і, примруживши очі, уважно дивиться на нього.
— Ви знаєте, що це за машина, Ганс?
Тривожний подив відбивається на обличчі юнака.
— Як? Хіба це не… апарат для передачі електроенергії на віддаль без дротів?
— Це так, Ганс… Це так. Але уявіть собі, що ми міняємо наше завдання. Ми відмовляємося від промислового використання машини… Адже якщо по нашому «повітряному кабелю», по іонізованому променю ми пошлемо, наприклад, змінний струм такої частоти і потужності, що смертельні для будь-якого організму…
Очі Ганса розширюються.
— Проміння смерті, — шепоче він.
— Проміння смерті, — підтверджує Мюленберг. — Те саме, яке до останньої хвилини шукав Марконі, яке марно шукають в усіх військових лабораторіях світу.
Ганс ще більше насуплюється.
— Виходить, пан Гросс…
— Заждіть, не поспішайте. Гросс… Хм!.. Це смішно, але Гросс «не допускає думки» про таке використання його ідеї. Він просто не думає про це. Щоб зрозуміти, як це виходить, треба знати Гросса, його кришталеву чесність і безмежну політичну наївність. Зрештою, він не винен, що його справді геніальне відкриття може мати і таке застосування. От… Тепер ви розумієте, Ганс, що станеться, коли винахід Гросса потрапить до них. Це зовсім розв’яже їм руки. Ми люди науки, люди культури. Ми не повинні цього допустити!
Ганс схвильовано ходить з кутка в куток, кожного разу виглядаючи у вікно на вулицю. Він трохи інакше аргументував би свою позицію, але зараз вона збігається з позицією Мюленберга.
І от настає хвилина, коли перед лицем несподіваної, приголомшливої події рішуче ламаються звичайні форми взаємної поведінки людей.
Розгубленість зникає з обличчя Ганса. Раптом під впливом якоїсь нової думки він робиться спокійним і дуже суворим. За ці кілька хвилин Ганс відчув себе набагато старшим, — може, навіть старшим за Мюленберга, — і він здобуває нові права.
— Як же так, — суворо зауважує він. — Десять років ви працювали над цим винаходом… і тільки зараз зрозуміли, що ви створили!..
Кілька хвилин тому, коли він був ще зовсім молодим, він не смів би так розмовляти з інженером.
Мюленберг довго мовчить, перш ніж відповісти. Весь ніби зіщулившись, він гасить у собі протест і… приймає докір Ганса.
— Ви маєте рацію, Ганс, — каже він, нарешті, важко розтягуючи слова і немовби відповідаючи самому собі. — Цього не можна виправдати… хоча й можна зрозуміти… при бажанні. Люди роблять історію, але й історія робить людей. І змінює їх. Правда, не завжди вчасно, як мене, наприклад… І не всіх, як, наприклад, Гросса. Вам легше розуміти сучасне, бо ви молодий, у вас немає минулого… Коли ми починали цю роботу, ніхто не міг би навіть вигадати те, що відбувається у нас зараз. Німеччина тоді не знала Шікльгрубера[3]. Життя ще не було нормальним, але ми думали тоді: буря, викликана війною, скоро вгамується, і життя знову ввійде в колію. Не кожен з нас — уже стариків, Ганс! — може й зараз зрозуміти, що чекати вже нема чого… Я завжди знав, що приховує в собі ідея Гросса, але я чекав. Чекав, може, колесо історії встигне завершити цей свій страшний оберт, перш ніж ми досягнемо мети. І от… Мети досягнуто, а… повороту нема… і не буде, довго ще не буде…
Мюленберг мовчить і думає. Ганс ходить по діагоналі — від крайнього вікна до дверей і назад.
— Іде… — каже він, нарешті.
Обидва висовуються з вікна. Гросс летить зигзагами, випереджаючи і штовхаючи перехожих; на його обличчі — торжество. Звертаючи з тротуару, щоб перейти вулицю, він робить переможний жест Мюленбергові. Через хвилину влітає в лабораторію, захекавшись.
— Ну, друзі, поздоровте мене з удачею!… Фу, стомився… Ваші побоювання виявилися даремними, Мюленберг… Нічого страшного! Управління муніципального господарства надзвичайно зацікавилося нашою машиною… Якщо випробування будуть успішними, вони беруть на себе всю патентну процедуру, з умовою, що за ними буде збережено переважне право експлуатації. Знаєте, яку умову я їм поставив? Організувати випробування на їх кошти. Сьогодні ж. Вони дають вантажну машину І потрібне місце. Га, Мюленберг? Здорово?