Античний провидець — і поет, що знає свою місію vatis — не є чудотворцем, котрий вдається до вгадування майбутнього; він просто знає. Намагається прочитати знамення того, що надходить, що колись було, і знає, як є завжди. Але — тоді байдуже, чи античний провидець або поет просто говорить, чи остерігає, чи нагадує, чи проклинає, чи освячує — він завжди вважається речником Бога, котрий явно править усяким існуванням та історією, — натомість ситуація західного поета є іншою, і навіть ті елементи, які нагадують античну традицію, пов’язані між собою по-іншому. Слово Гельдерліна теж є словом того, хто знає, хто є втаємниченим. І з сердечної, оберігаючої вдячности, у якій живе стара божественність, для нього народжується майбутнє. «А минуле, так само як і майбутнє, святим є для співців». Тобто він володіє знанням — бо він знає, що було і що може бути. Він осліплений божою потугою, яку ніхто інший не зауважує. Та ще й страждає від повної небезпек самотности, що спричинена його покликанням.
І водночас усе у нього по-іншому, і власне ця відмінність і говорить про винятковість долі Гельдерліна як поета. Гельдерлін знає минуле і майбутнє не тому, що він — як античний провидець — охоплює своїм знанням весь огром існування, а тому, що силою його серця минуле перетворюється у майбутнє. Саме цієї історичної ситуації поета, яка водночас є і його бідою, і його багатством, стосується символ ночі, символ сутінків, що падають на проміжок між минулим днем і майбутнім. Поет не читає — як просвітлений Богом чоловік — знаків якогось майбутнього, котре сховано від інших і котре потрібно пізнати. Майбутнє, яке він неправильно бачить, це не є прихований від нас майбутній біг часу. Було б неправильно розуміти і сприймати його поетичне послання як «дослідження майбутнього». Майбутнє, котре він віщує, це не доля — лиха чи добра, — яку нам послали боги. У слові поета (й у відзвуках, які це слово полишає у людських серцях) власне і відбувається саме повернення богів.
У зв’язку з цим провісник зі своїм знанням наражається на крайню непевність. Його пісня оспівує майбутнє і водночас є істотною подією, у якій це майбутнє дозріває. Те, що суб’єктивній рефлексії уявляється справою поетичного натхнення і чуття, є проявом божого буття і бере участь у всій певності чи непевності того, що надходить:
Віще слово гесперійського поета є саме для себе, на його погляд. Воно є відданою на непевність часу запорукою буття, своїм власним майбутнім.
Тому даремними будуть усі похапливі спроби обмежити поезію Гельдерліна у рамках сучасности і її надій. Якщо у вірші такої вражаючої сили й проникливости, як фраґмент «Миру», Гельдерлін і переймається почасти боротьбою і стражданнями народу, то те, що він говорить про мир, не стосується жодної можливої у майбутньому події. Як втаємничений у майбутнє і досвідчений у справах людської долі, Гельдерлін прорікає слова, котрі не кануть у Лету: