Выбрать главу

Люба Куценко

Ґена

Його звали Ґена. – Це одно з тих здрібнілих імен, яке не можна одразу окреслити повним. – Чи воно було: Герасим, Євген, Генадій, чи може одно з тих штучно створених совєтських імен?!

І пізніше я так і не дізналася, яке його повне ім'я!

Перше. ніж його побачила, я тільки чула крізь вікно голос Ґени. Ранком, пунктуально о шостій годині, будив мене плач дитини, змішаний з розпучливим криком:

– Бабусю, бабусю!.. Візьми мене, бабусю!.. Бабусю-ю!

Голос підносився чимраз вище і різкіше і линув крізь вікно до моїх вух. Я перевертався з досадою на ліжку, закриваючи голову ковдрою. Крик дитини не вгавав, а гучніше бринів уже під самим моїм вікном.

«Іди, зараз додому!.. Чуєш?! – наказуюче говорив хриплий, жіночий голос. – Я зараз вернуся!.. Іди, кажу, додому!»

«Ой, не йди від мене, бабусю!.. Бабусенько моя!»

Плач різко пронизливий, плач здорової дитини дзвенів, здавалося мені, в моїх вухах. Я сердилась і остаточно розбуркувалася від сну.

Протупотіли під моїм вікном швидкі кроки і раптово стихали за кутком дому. Плач дитини довго не втихав.

І так було щоранку!

Іноді якийсь інший жіночий голос кликав з віддалі:

– Ґена, ходи сюди!... Ось, подивись, я щось маю для тебе!

Плач на хвилину втихав, але потім знову піднімався. Тільки я вже чула, що віддалявся від мого вікна. Ранком вставала зла і роздратована.

– І чого воно ранком завше кричить?! – казала я до чоловіка.

О шостій годині діти ще мусять спати, а воно верещить на вулиці... Що це за батьки, що не припинять своєї дитини?! Про це поінформувала мене невдовзі моя восьмилітня дочка:

– Ти знаєш, мамо, хто це кричить завше ранком і тобі спати не дає? Це один хлопчик-сирота!.. Він отакий ще маленький! – вона показала рукою собі до пів грудей. – Він має три роки! Ні, здається, чотири!.. Це байдуже, я його спитаю потім! В нього нема ні батька, ні матері, тільки бабуся.

– Де ж його батьки?

– Батько згинув на війні з німцями. Вони самі не з нашого міста, а приїхали з Совітів. Батько його мусів служити в війську, але Ґена не любить совітів, ані Сталіна. Знаєш, як хто з дітей запитає Ґену, чи він любить «батька Сталіна», то він плює і каже: «Ні! Не люблю!»… Отакий він смішний!

– А де ж його мати?

– Маму забила бомба, коли німці бомбардували наше місто, і він зостався тільки з бабусею. А, ти знаєш, чому він завше так кричить?

– Чому?

– Вони дуже бідні!.. Бабуся ходить щодня на працю, а Ґену лишає самого вдома. Він дуже любить свою бабусю, і йому одному дуже сумно... Ти знаєш, де він живе? – Дивись, ось тут, проти нас! Бачиш, цей будинок?!

– Бачу, люба моя, бачу!

– Ти вже не будеш на Ґену гніватись?

– Ні! – я усміхнулася.

***

Невдовзі я побачила малого Ґену. Він стояв на вулиці в оточенні сусідських дітей. Білявий, повновидий, з великими блакитними очима. «Гарний хлопчик! » – подумала я, дивлячись на маленьку постать в ватяному пальті, валянках і теплій шапці, що насовувалась йому на очі. Він, як той ведмедик, ступав важкою ходою і плутався ногами. Діти глузували з нього, але, як я зауважила, незлобно. Ґена голосно сміявся в гурті дітей, підтягаючи час від часу спадаючу на очі шапку.

Бабусі Ґени я не могла якось довший час побачити. Вона виходила дуже рано з дому і приходила пізно увечері. Одної неділі почула через відчинене вікно веселий щебіт Ґени, який щокілька речень повторяв: «Правда, бабусю?!»

Я глянула, не без цікавости, у вікно. Ґена стояв біля старої, років шістдесят-сімдесят, жінки і безперервно говорив. Вона – сухенька, згорблена, збираючи тріски біля пенька для рубання дров, щось тихо відповідала дитині кількома словами.

І Ґена знову продовжував свій монолог, вставляючи раз-пораз: «Правда, бабусю!»

З бічної вулиці вибіг хлопець з саморобним візком. Розігнав його і, біжучи, крикнув:

– Ґена, ходи повожу на візку!

Відповіді за тарахкотінням візка я не почула. Тільки побачила, що Ґена, вчепившись рукою за спідницю бабусі, притулився до неї. Вона йому щось сказала і погладила по білявій голівці. За хвилину, з трісками в пелені і тримаючи за руку внучка, зникла в низьких дверях сутеренів[1]. Бачила її ще кілька разів, по неділях, і при ній завжди невідлучно був Ґена.

***

Того року осінь була тепла і погідна. І тої осени німці часом звільняли полонених-українців з полону-в'язниці. Вони верталися додому.

Я стояла біля вікна і дивилася, як вулицею йшли совєтські полонені і розглядалися, як не ознайомлені з місцевістю люди. Приставали. Балакали про щось. Показували руками в різних напрямках. І знову рушали повільним, непевним кроком. Обличчя їхні були сірі і виснажені голодом.

вернуться

1

Сутерени – підвал. (Тут і далі у виносках примітки упорядника даної інтернетної публікації).