Очима він показав на купу книжок біля свого ослону, так ніби вони мали стосунок до нашої розмови. Я повернув голову, щоб прочитати назви, але в кімнаті стояла півсутінь, і я не міг роздивитися літери.
Потім він зауважив:
— У вас дуже лютий вигляд.
Це для мене не новина; але почути таке від нього було прикро.
— Чого ж ви хочете? — сказав я. — Я належу до типу людей, які не можуть вижити, не спотворюючи себе. Життя добре потрудилося наді мною. І йдеться не лише про війну, хоча там мене тяжко поранило… — Я вдарив себе в груди. — Просто сюди! Ви розумієте, що я маю на увазі, царю? Але я, звичайно, не хочу розлучатися навіть із таким життям, яке маю, хоч іноді я декому погрожував, що накладу на себе руки. Якщо я не здатний принести діяльну користь, то принаймні повинен що-небудь проілюструвати. Та й це навряд чи мені вдається. Схоже на те, що я анічогісінько не ілюструю.
— О, ви помиляєтеся. Ви ілюструєте масу, великий обсяг. Для мене ви неоціненна ілюстрація. Я не вважаю, що в чомусь ви відхиляєтеся від норми. Коли я навчався медицини, мене надзвичайно захопило вивчення людських типів, і для них я розробив цілу класифікаційну систему з такими рубриками: вмирущі; ласолюби; упертюхи; слоново-незворушні; по-свинському хитрі; фатально-історичні; такі, що приймають смерть; фалічно-горді або облудно-статеві; такі, що швидко засинають; одурманені нарцисизмом; божевільні сміхуни; педанти; войовничі Лазарі. О Гендерсоне-сунго, як багато існує людських образів і форм! Безліч!
— А й справді. Це тема для великої розмови.
— Авжеж, авжеж. Я присвятив цьому роки і вів спостереження на всьому своєму шляху від Ламу до Стамбула та Атен.
— Чималий клапоть світу. Який же людський тип ілюструю я?
— З вами все ясно, — сказав Дафу. — Всім своїм виглядом ви, Гендерсоне-сунго, волаєте: «Рятуйте! Рятуйте! Що я повинен робити? Як мені жити? Дайте відповідь — і негайно! Що зі мною буде?» І так далі. З такою вдачею нелегко жити на світі.
В цю мить я не зміг би приховати подиву, навіть якби мав ступінь доктора потайних наук, і я подумав уголос:
— Так, так. Ось та істина, яку почала відкривати мені Віллатале. Грун-ту-молані було тільки початком.
— Я знаю цей вислів арнюїв, — сказав цар варірі. — Я жив там якийсь час, гостем Ітело, і розумію, який зміст вони вкладають у це грун-ту-молані. Справді розумію. Стару царицю я знаю теж. У термінах своєї класифікації я визначив би її тип приблизно так: люди-самоцвіти, окраса й тріумф свого виду. Я згоден, що грун-ту-молані пояснює багато, але далеко не все. Тут потрібен інший досвід, Гендерсоне-сунго. Я можу вам дещо показати — щось таке, без чого ви ніколи не зрозумієте, чого я прагну і як дивлюся на життя. Ви зі мною підете?
— Куди?
— Поки що не скажу. Ви повинні мені довіритися.
— Гаразд, чом би й ні? Не заперечую. Мені здається…
Йому потрібна була лише моя згода, і він одразу підвівся.
Ту ж мить підхопилася на ноги й Тату в своєму військовому кашкеті.
16
Затулені пальмовим листям двері виводили з цієї маленької кімнати в довгу галерею. Тату відчинила для нас ці двері й рушила вслід за нами. Цар був уже далеко попереду. Я спробував його наздогнати, пішов швидше й одразу відчув, як боляче покалічив напередодні ноги, бігаючи босий по гострому камінню. Отож я плентав, шкандибаючи й накульгуючи. Тату простувала за мною своїм твердим військовим кроком. Вона взяла двері до внутрішнього царського покою на засув, щоб ніхто не пішов за нами, а коли ми поминули галерею, що була завдовжки близько півсотні футів, Тату підняла ще один дерев’яний засув на дверях у протилежному її кінці. Той засув був важкий, наче залізний, бо в старої жінки аж коліна підігнулися, але вона була міцно збудована й знала свою справу. Цар пройшов у двері, і я побачив сходи, які спускалися донизу. Вони були досить широкі, але вели в непроглядну темряву. З тієї чорноти підіймався гнилий сморід плісняви, і я мало не задихнувся. Але цар без вагань пірнув у затхлу пітьму, і я, намагаючись притлумити страх, від якого стислося серце, подумав: «Тут згодилася б шахтарська або тюремна лампа. Та відступати пізно. Якщо треба йти вниз, я піду. Раз, два, три — і вперед, капітане Гендерсон!» Як бачите, в цю непевну хвилину я звернувся до свого військового «я». В такий спосіб я заспокоїв тривожні відчуття, примусив свої ноги нести мене далі й рушив у темряву.