Чи правильно я оцінив значущість того моменту? Чи міг я знати, що та година стане для мене Судною Годиною?
Але щодо поведінки вибору в мене не було. Я міг лише стояти нерухомо. І я стояв. Та ось цар випростав руку під черевом у левиці, яка саме переступала через нього, ходячи туди й сюди. Він показав на двері й мовив:
— Будь ласка, зачиніть їх, пане Гендерсон. Відчинені двері діють їй на нерви.
— А можна мені поворухнутися? — запитав я.
Мій голос прозвучав так хрипко, наче горло в мене заржавіло.
— Можна, але повільно, — сказав він. — Ви не турбуйтесь, Атті поведеться так, як я їй накажу.
Я обережно поточився до дверей і коли нарешті досяг їх, рухаючись повільно-повільно, мене раптом опанувало невтримне бажання переступити через поріг, сісти вже потойбіч і там почекати. Але за жодних обставин, хоч би чого це мені коштувало, я не міг дозволити, щоб моя дружба з царем ослабла. Тому я прихилився до дверей і зачинив їх вагою свого тіла, глибоко зітхнувши, коли налягав на них. Я почував себе геть розбитим. Я не міг переживати кризу за кризою і знову кризу — як за два останні дні.
— А тепер підійдіть сюди, Гендерсоне-сунго, — сказав цар. — Поки що все у вас виходить чудово. Можете рухатися трохи швидше, тільки не рвучко. Ближче до нас ви будете в більшій безпеці. Леви далекозорі. Очі в Атті пристосовані бачити на відстані. Ну ж бо, підходьте.
Я став наближатися до них, стримуючи дихання і подумки проклинаючи й царя Дафу, і його левицю, тремтячи і втупившись у кінчик її хвоста, що ковзав сюди-туди з розміреністю метронома. Опинившись посеред підвалу, я мав таке відчуття, що на всьому білому світі немає для мене жодної точки опори.
— Ближче підходьте, ближче, — сказав цар і зробив знак двома пальцями. — Вона звикне до вас.
— Якщо я доти не помру, — сказав я.
— О ні, Гендерсоне, вона вплине на вас, як уже вплинула на мене.
Коли я підійшов на відстань випростаної руки, він потяг мене до себе, водночас лівою рукою відтрутивши морду левиці вбік. З великими труднощами я видерся на ту лаву-поміст. Насамперед я спробував утерти обличчя від поту. Та марно, бо внаслідок лихоманки воно було сухісіньке. Атті пішла в кінець помосту, потім рвучко повернула назад. Цар відвів її морду від моєї потилиці, що настовбурчилася, наче морський їжак, коли левиця тицьнулася в неї. Атті обнюхала мою спину. Цар усміхався, вважаючи, що наші взаємини розвиваються чудово. Я тихо заплакав. Потім левиця відійшла, і цар сказав: