— І чого тим людям треба? — сказав я. — Вони не заслуговують мати такого царя, як ви. З вашою мудрістю ви могли б правити великою країною.
Мені здалося, що цареві було приємно почути від мене такі слова.
— Хай там як, — сказав він, — а існує серйозна незлагода між мною і Бунамом, якого підтримує мій дядько Хорко, і не тільки він, не кажучи вже про царицю-матір та кількох царських дружин. Бо тільки одного лева дозволено терпіти — того, в якому оселилася душа покійного царя. Всіх інших вважають за баламутів та злочинців. Ви розумієте? Головна причина, чому наступник престолу неодмінно має зловити свого небіжчика-батька, — це те, що особу царської крови не можна залишати в компанії таких розбишак. Кажуть, ніби відьми варірі таємно паруються з поганими левами. Дитину, що начебто походить від такого союзу, вважають дуже небезпечною. І коли чоловік запідозрить, що дружина зрадила його з левом, він вимагає, щоб її скарали на смерть.
— Дивина, та й годі, — сказав я.
— Якщо підвести підсумок, — провадив цар, — то мене осуджують і за те, що я й досі не зловив Гміло, свого батька-лева, і за те, що я держу Атті, — це, мовляв, не доведе мене до добра. Проте, незважаючи на загальний опір, я сповнений рішучости держати її й далі.
— Чого вони від вас хочуть? — спитав я. — Щоб ви зреклися престолу, як герцог Віндзорський?
У відповідь Дафу тихо засміявся, потім сказав у глибокій тиші, що панувала в підземеллі, — жовто-сіре повітря давило на нас, помалу густіючи:
— Такого наміру в мене немає.
— Якщо ви цим обурені, я розумію вас чудово, — заявив я.
— Я бачу, Гендерсоне-сунго, — сказав Дафу, — що повинен розповісти вам трохи більше. Кожен цар варірі приводить сюди наступника престолу ще малим хлоп’ям. Так і я відвідував свого діда-лева. Звали його Суффо. Отже, ще змалку я був у близьких взаєминах з левами, а коли вибрався у світ, то заміни їм не знайшов. Мені так бракувало лев’ячого товариства, що коли мій батько Гміло помер і мене повідомили про цю трагічну подію, то думка про повернення додому, незважаючи на мою любов до медицини, не видалася мені такою вже неприйнятною. Я можу навіть сказати напевне: я страждав від того, що не мав змоги спілкуватися з левами; саме тому я вирішив повернутися додому й надолужити втрачене. Звичайно, було б найкраще, якби мені відразу пощастило зловити Гміло. Та оскільки замість нього мені попалася Атті, я не міг прогнати її чи вбити.
Я взявся за складку своїх барвистих штанів, щоб утерти обличчя. Я мав відчуття, що з нього капає піт, але через лихоманку воно було зловісно сухе.
— І все ж таки Гміло треба зловити, — сказав Дафу. — І я його зловлю.
— Щиро зичу вам успіху.
Потім він здавив мені зап’ясток і промовив:
— Я не дорікатиму вам, Гендерсоне, якщо ви захочете переконати себе, що сьогоднішня пригода була галюцинацією або ілюзією. Та заради мене — адже ви самі наполягли, щоб ми уклали з вами угоду про щирість, — я закликаю вас набратися терпцю й не відступати з півдороги.
«Якби мені зараз жменю сульфамідних піґулок, я, мабуть, оклигав би», — подумав я.
— Ось що я скажу вам, Гендерсоне-сунго, — озвався цар після тривалої задуми, з якоюсь надприродною силою усе здавлюючи і здавлюючи мій зап’ясток — Дафу майже нічого не робив рвучко, похапливо. — Я розумію, це може видатися ілюзією, сновидінням, грою уяви. А проте це не привиддя і не сон — це пробудження. Ха-ха! Навіть надзвичайно пристрасні люди завжди сумнівалися в реальності дужче, аніж будь-хто. Ті самі люди, яким нестерпно думати, що надії неминуче обертаються на злидні, любов — на ненависть, на смерть, на мовчанку… Розум має право на тверезий сумнів, він пробуджується з кожним коротким — у вимірах вічности — життям і бачить, і осягає те, що є наслідком діяльности інших розумів, які були поєднані з такими самими короткими життями. І часто не вірить, що безліч ефемерних існувань склалися в щось реальне й нескінченне в часі, в людську історію. Зрештою, чому ми повинні визнавати лише факти? Така перспектива мало кого приваблює. Атож, сунго, створіння, що так недовго існує, є справжнім майстром уяви. Та чомусь це рідкісний дар допомагає йому вмирати, а не жити. Чому? Диво, та й годі. Прикро думати, що наше життя — химера, Гендерсоне. Але в мені ви не сумнівайтеся: попри все, що я сказав, я — Дафу, друг Ітело і ваш друг. Бо ми подружили з вами по-справжньому, і ви повинні мені довіряти.