Такі були приблизно мої обов’язки як повелителя дощу. Але цар мав намір використати мене ще для однієї мети — ви, звісно, пам’ятаєте про книжки, які він дав мені почитати. Та я з цим не квапився; після нашої попередньої розмови в мене виникла підозра, що там я знайду неприємні для себе речі. Дві книжки були дуже зачитані, а решта виявилися якимись науковими передруками — без палітурок, з обтріпаними першими сторінками. Кілька передруків я таки переглянув. Шрифт був чорний і густий, а в просвітках між рядками літер я побачив діаграми молекул. Деякі слова видалися мені важкими й грубими, наче надгробні плити, і це прикро мене вразило. Я мав таке враження, ніби їду в автомобілі повз кладовище і за вікнами пролітають надгробки, схожі на облизані смертю марки, наклеєні на бандеролі, в яких позапечатувано мерців, що їх кудись відсилали поштою.
Та одного гарячого полудня я все-таки сів до книжок подивитися, чи зможу дати їм раду. Я був у своєму офіційному костюмі, тобто в зелених шовкових штанцях, у шоломі, вивершеному шишаком, і в черевиках на каучуковій підошві, які від тривалого носіння змінили форму й загнулися догори, мов розтягнуті в єхидній посмішці губи. Отже, я настроївся переглянути ті книжки. Почував я себе досить кепсько. Сонце пряжило нещадно, лихоманка навіювала мені сонливість. Смуги тіней здавалися твердими пластинами. Розпечене повітря дрімало, і гори подекуди скидалися на цукерки з чорної патоки — жовті, крихкі, поруваті, подзьобані печерами, обпалені сонцем. Вони мали вигляд попсованих зубів. А переді мною — книжки. Коли Дафу й Хорко добиралися сюди через гори від узбережжя, вони повантажили їх на віслюка. Потім віслюка забили й віддали на харч левиці.
Чому я повинен читати всю цю муру? Так я міркував. Мій внутрішній опір був великий. Спочатку я боявся дійти висновку, що цар — просто схиблений дивак. Я вважав би за велику несправедливість, коли б Дафу виявився одним із ексцентричних чудіїв, яких на світі так багато, — виходить, марно долав я такий нелегкий шлях, прагнучи урвати сон свого духу, марно підіймав Мумму і ставав повелителем дощу! Тому я не квапився з читанням і спочатку розклав кілька пасьянсів. Потім мене розморила неподоланна сонливість, і я бездумно втупився в сонячні барви надворі, зелені, мов яскрава фарба, брунатні, як хлібна шкуринка.
Читач із мене нервовий, емоційний. Я підношу книжку до очей, і вистачає одного доброго речення, щоб мій мозок перетворився на вулкан; я починаю міркувати про все зразу, і думки стікають з мене, мов розжарена лава. Лілі запевняє, що в мене надмір розумової енергії. А Френсіс вважала, що я, навпаки, взагалі позбавлений розумової снаги. Я можу тільки твердо сказати, що коли я прочитав у одній з батькових книжок: «Немає гріхів непрощенних…» — то я почув себе так, ніби мене вдарили каменюкою по голові. Я, здається вже згадував, що мій батько використовував для закладок банкноти, і я, коли не помиляюся, забрав із тієї книжки всі гроші, а потім навіть назву її забув. Можливо, я просто не хотів довідатися про гріх більше того, що вже прочитав. Усе було чудово в такому вигляді, як воно було, і я, певно, боявся, що автор усе зіпсує, якщо він і далі писав на цю тему. В усякому разі я належу до людей, які підкоряються натхненню, а не системі. Крім того, я не збирався твердо дотримуватися припису, висловленого навіть у тому одному реченні, тож навіщо мені читати всю книжку?
Ні, терпцю до читання в мене ніколи не вистачало, і був час, коли я залюбки згодував би всі батькові книжки свиням, якби знав, що з цього їм буде користь. Перед такою кількістю книжок я просто губився. Тільки-но починав читати щось про Францію, як виявлялося, що я нічогісінько не знаю ні про Рим, який має давнішу історію, ні про ще давнішу Грецію, ні про Стародавній Єгипет, — і так мені доводилося відступати назад у часі аж до первісного хаосу. Щиро кажучи, мені бракувало знань, щоб прочитати бодай одну книжку. Справді цікавими видалися мені лише такі речі, як «Романтика хірургії», «Тріумф над болем» та життєписи лікарів: Ослера, Кашінга, Земмельвайса і Мечникова. А внаслідок свого захоплення Вілфредом Ґренфеллом я також зацікавився Лабрадором, Ньюфаундлендом, Полярним колом і, як наслідок, ескімосами. Я мав надію, що Лілі розділить мій інтерес до ескімосів, та вона лишилася до них байдужа, і я був вельми розчарований. Ескімоси дуже близькі до первісної людської суті, і я гадав, що вони припадуть їй до серця, адже вона в усьому якраз і прагне докопатися до основ.
Може, прагне, а може, й ні. Вона часто буває неправдива. Ви ж, мабуть, пам’ятаєте, як вона брехала мені про своїх женихів? І я не певен, що Газард справді підбив їй око, коли вони йшли вінчатися. Хіба я можу вірити їй на слово? Адже сказала вона мені, що її мати померла, тоді як та стара жінка була ще жива. Збрехала Лілі й про килим, бо то був той самий, на якому її батько пустив собі кулю в лоб. У мене спокуса заявити, що любителі високих ідей, як правило, бувають неправдиві. Атож, ідеї часто штовхають людей на брехню.