Выбрать главу

(Коли я ввійшов у дім до старої жінки і вдихнув сморід, то відразу зрозумів, що повинен або знайти якийсь вихід зі своєї безвиході, або визнати поразку.)

«Чарлі мав багато роботи в Африці. Я прочитав «Перші кроки по Східній Африці» Бертона та «Щоденника» Спіка, але не зійшовся поглядами в жодному питанні ні з ними, ні з Чарлі й тому вирішив мандрувати сам. Бертон був про себе дуже високої думки. Він чудово фехтував на рапірах та шаблях і розмовляв усіма мовами. Мені здається, що вдачею він скидався на генерала Макартура: йому страшенно хотілося залишити помітний слід у історії і бути схожим на героїв античної Греції та Стародавнього Риму. Особисто для себе я мусив обрати інший шлях, який більше відповідав би моїм уподобанням. Генії теж прагнуть до простоти».

(Коли Спік повернувся до Англії, він пустив собі кулю в лоб. Я пощадив Лілі, не повідомивши її про цю деталь у його біографії. Під геніями я розумію таких людей, як Платон або Ейнштейн. Ейнштейн потребував тільки світла. Чи можна уявити собі простіші запити?)

«Я зустрів тут чоловіка на ім’я Ромілаю, і ми заприятелювали, хоча спершу він остерігався мене. Я попросив його привести мене в такий куточок Африки, куди ще не проникла цивілізація. Таких куточків залишилося дуже мало. Тут повсюди виникають сучасні держави, шириться освіта. Мені доводилося стрічати досить освічених африканських вождів, а нині я гість тубільного царя, який мало не доктор медицини. Одначе, поза всяким сумнівом, мені пощастило звернути з торованого шляху, і за це я повинен дякувати Ромілаю (він чудовий хлопець) і — непрямо — самому Чарлі. Довелося мені пережити й жахливі хвилини, і я ще не пройшов усіх випробувань. Не раз душа могла вилетіти з мене так само легко, як із рота в риби вилітає повітряна бульбашка. А знаєш, Чарлі, по суті, не така вже й погана людина. Проте мені не слід було приєднуватися до молодят, які вирушили у весільну подорож. Я був п’ятим колесом до воза. Дружина Чарлі належить до тих лялечок, яких можна побачити на Медісон-авеню і які виривають собі кутні зуби, щоб мати модний вигляд (запалі щоки)».

(Але я, згадуючи про ту подорож тепер, усвідомлюю, що молода ніколи в світі не простила б мені за мою поведінку на весіллі. Я був старшим дружком, і я нехтував свої обов’язки й не лише в ту хвилину, коли забув її поцілувати, а й уже після церемонії, коли ми їхали до ресторану Джеміньяно і я чомусь опинився в кебі на самоті з нею, а не з Чарлі, як мені належало. В моїй внутрішній кишені лежав згорнутий У рурочку нотний запис — «Турецьке рондо» Моцарта для двох скрипок. Я був уже п’яний — дивно, як мені ще вдалося відбути урок музики. В ресторані я поводився нестерпно. Я запитав: «Це який сир — пармезан чи рензо?» — і виплюнув його на скатерть, а тоді висякався в свою хусточку. Чорти б забрали мою пам’ять за таку її точність!)

«Ти послала їм весільний подарунок від мого імени? Неодмінно пошли, якщо не послала. Купи набір кухонних ножів абощо. Хочу тобі сказати, що я багато чим завдячую Чарлі. Якби не він, я поїхав би не в Африку, а скоріше за Полярне коло, до ескімосів. Мої враження від Африки надзвичайні. Було нелегко, було небезпечно, але ж і цікаво! За двадцять днів я пережив тут більше, ніж за двадцять попередніх років!»

(Лілі відмовилася ночувати зі мною в іглу. Та я все одно проводив далі свої полярні досліди: зловив у сильця кількох кролів; тренувався кидати спис; змайстрував сани за описами з книжок — чотири чи п’ять шарів замерзлої сечі на полозках, і вони ковзали по снігу, мов сталеві. Я певен, що якби захотів, то дістався б до полюса. Але навряд чи я знайшов би там те, що шукав. І тоді так би затупотів ногами на Північному полюсі, що світ задвигтів би. Якби я не віднайшов там свою душу, це обернулося б для Землі катастрофою.)

«Тутешні люди не знають, що таке туристи, і тому я не можу вважати себе туристом. Одна жінка колись сказала своєму приятелеві: «Торік ми об’їхали навколо світу. Цього року, я думаю, ми поїдемо кудись інде». Ха-ха! Гори тут видаються іноді дуже поруватими, жовтими або бурими, і нагадують мені оті старовинні ніздрюваті цукерки з патоки. В царському палаці я маю власну кімнату. Це дуже дикий і глухий закутень світу. Навіть скелі тут видаються дикими, первісними. Час від часу мене тіпає лихоманка, яка постійно жевріє десь у мене всередині. Я наче вугільна шахта, яку наглухо закрили, коли в ній загорівся газ. Хоча з іншого боку, я почуваю себе тут добре, коли не зважати на хрипіння в горлі, схоже на хрюкання. Цікаво, це в мене почалося тут, чи ти помічала щось таке й удома?