Як там близнята, як Райсі та Едвард? Я хотів би зробити зупинку в Швейцарії, коли повертатимуся додому, й побачити малу Алісу. Можливо, я також полагоджу свої зуби, коли буду в Женеві. Можеш переказати від мене докторові Спору, що його міст зламався якось уранці, коли я снідав. Пошли мені запасний до запитання в американське посольство в Каїрі. Він лежить в автомобілі з відкидним верхом, у багажнику під пружиною, яка притискає домкрат до запасної шини. Я поклав його туди, щоб він був у мене напохваті.
Я пообіцяв винагородити Ромілаю, якщо він заведе мене далеко в глушину. Ми з ним побували в двох племенах. Кожен, хто вважає себе людиною, повинен рішуче звернути на дорогу, яка веде до краси. Я зустрів тут особу, яку називають жінкою, що прилучена до сумутности. Виглядає вона як звичайна стара гладуха, але вона обдарована справжньою мудрістю і коли подивилася на мене, я видався їй диваком. Та це її не стурбувало, і вона відкрила мені дві надзвичайно глибокі істини. Наприклад, вона сказала так: світ мені чужий, і він чужий для дитини; але я — не дитина. Це відкриття принесло мені втіху й водночас завдало болю».
(Царство небесне — для дітей духу. Але хто він — оцей носатий, череватий привид?)
«Звичайно, чужим можна бути по-різному. Одне відчуження є дарунком долі, а інше — карою. Я хотів був сказати старій жінці, що всі розуміють життя, а я — ні. Як вона це пояснила б? Багато людей вважають мене за пихатого дурня й шалапута. Чому я впав так низько? І байдуже, хто винен у моїй біді, — але як мені вибратися з цієї ями?»
(Життя для мене тільки-но почалося, і я лежу в траві. Сонце палахкотить, роздимається, і жар, який воно випромінює, — це наче любов до мене. Моє серце променіє не менш яскраво. Навкруги — море кульбаб. Я пригортаю до себе траву, я притуляюся розпашілою від любови щокою до жовтих квіточок. Я намагаюся розчинитися в зелені…)
«Потім вона сказала, що я маю грун-ту-молані. Це слово з їхньої мови, пояснити його досить важко, але загалом воно означає, що людина прагне жити і не хоче вмирати. Мені дуже закортіло, щоб вона розповіла мені про це грун-ту-молані якомога більше. Коси в неї були, як вовна, а черево пахло шафраном; одне око — затягнуте катарактою. Боюся, я вже ніколи її не побачу, бо я накоїв лиха, і нам довелося піти звідти. Я не можу зараз розповісти тобі про всі подробиці. Але якби не дружба з принцом Ітело, мені б, либонь, довелося сутужно. Я подумав тоді, що втратив останню нагоду розібратися в своєму житті за допомогою справді мудрої людини, і з цієї причини був страшенно пригнічений. Але я полюбив Дафу, царя іншого племені, куди ми прийшли. Нині я у нього в гостях, і мене тут ушанували почесним титулом Повелителя Дощу, що є, гадаю, пустою формальністю — так як ото від часів Джонні Уокера почесним гостям стали вручати ключі від міста. Мені видали відповідний костюм. Але про все я тобі зараз розповісти не можу, хіба що в загальних словах. Разом з царем (а він майже доктор медицини, я тобі вже казав) я беру участь у одному експерименті, і це для мене нелегке щоденне випробування».
(Обличчя хижака — для мене палючий вогонь. Щодня мені доводиться заплющувати очі.)
«Лілі, я, мабуть, давно тобі цього не казав, але я плекаю до тебе справді глибоке почуття, моя дівчинко, яке іноді болем озивається в моєму серці. Ти можеш назвати це коханням. Хоча особисто я думаю, що на цьому світі нічому довіряти не слід — навіть своїм власним почуттям».
(А надто почуттям таких людей, як я, — людей, покликаних — і навіщо? — з небуття до буття. Кохання законного чоловіка чи кохання дружини — який вони мають до мене стосунок? Я надто своєрідний, аби перейматися такими дурницями.)
«Коли Наполеона заслали на острів Святої Єлени, він став багато розбалакувати про мораль. Він приділяв цьому питанню велику увагу, але чи ж не запізно? Тому я не говоритиму з тобою про кохання. Якщо ти вважаєш себе поза підозрою, то можеш узяти ініціативу на себе й розводитися про це скільки завгодно. Ти казала, що не можеш жити лише задля сонця, місяця та зірок. Ти мені сказала, що твоя мати померла, хоча вона була тоді жива, — мабуть, у ті хвилини ти переживала нервовий стрес. Ти заручалася разів із сотню і завжди кудись поспішала. Ти водила мене за ніс. Хіба так поводиться жінка закохана? Ну, та гаразд. Але я щиро сподівався, що ти мені допоможеш. Тутешній цар — один із найрозумніших людей у світі, і я йому вірю, і він каже, що я повинен перейти від стану, який сам для себе створив, у стан, властивий мені від природи. Якби я, приміром, став менш галасливим і навчився слухати тишу, то міг би почути щось дуже приємне — наприклад, пташиний спів. Чи волові очка й досі гніздяться в нас під карнизами? Я бачив, як стриміли звідти жмутики соломи і дивувався, що пташки зуміли туди пролізти».