Я почув себе вкрай ніяково і дивився на Ромілаю темним розгніваним поглядом, ніби то він завинив, не остерігши мене від усіх несподіванок.
Але цей тубілець, Ітело, не збирався дорікати мені за мою безглузду поведінку при зустрічі з його односельцями. Таке, мабуть, і на думку йому не спадало. Він узяв мою руку і, притуливши її до своїх грудей, сказав:
— Ітело.
Тоді я зробив так само й сказав:
— Гендерсон.
Як бачите, я не хотів виставити себе свинею, але мені не дуже вдається приховувати свої почуття. Цілі юрби таких почуттів, а надто поганих, махають людям руками з галерей мого обличчя. Я нічого не можу з ними вдіяти.
— Я вас щиро вітаю, — мовив я. — Але поясніть мені, що це тут у вас діється — всі люди плачуть, аж слізьми похлинаються. Мій супутник каже, що їм шкода корів. Я обрав не дуже вдалий для відвідин час, чи не так? Може, мені слід піти геть і повернутися іншого разу?
— Ні, будьте наш гість, — сказав Ітело, повівши рукою в напрямку свого села. Але він помітив, що я розчарований і що моя пропозиція повернутися назад була не зовсім виявом ґречности та великодушности, й провадив: — То ви думали, що з’явилися сюди перший? Зробили відкриття? Мені вельми прикро, але нас уже відкрили.
— Якщо я на це й розраховував, — сказав я, — то тільки з дурного розуму, сто чортів мені в пельку! Чи я не знаю, що в світі не залишилося таємниць? Мабуть, я таки схибнувся. Який з мене першовідкривач? Та й не задля цього я сюди прийшов.
І я почав пригадувати, задля чого сюди прийшов, водночас пильно придивляючись до того чоловіка й намагаючись угадати, відомо йому щось чи не відомо про справжню суть або глибинний зміст життя. І насамперед я з’ясував, що то похмурий вираз на його обличчі збивав мене з пантелику, а в душі він чоловік милий і добродушний. Він тільки мав дуже розвинене почуття власної гідності. Над ніздрями в нього починалися і збігали вниз обабіч рота дві глибокі зморшки — вони й надавали йому того виразу, який я витлумачив хибно. Він стояв, відхилившись назад, і це свідчило про велику силу в ногах та в колінах, а кутики його очей, оправлених у ту саму чорну рамку, що й очі одноплемінців, променилися блиском, який нагадував блиск темної позолоти.
— Он які справи, — сказав я. — Бачу, ви побували в світі. Чи, може, англійська мова тут друга мова для кожного?
— Ні, пане, англійську тут знаю лише я, — відповів Ітело. Він говорив трохи в ніс — можливо, тому, що ніс у нього був дуже широкий. — Школа в Малінді. Я там навчався. А також мій покійний брат. Багато молодих хлопців посилають звідусюди до школи в Малінді. Потім — школа в Бейруті. Я добрався аж туди. Тому й говорю по-англійському. Один я. І на багато-багато миль навкруги — ніхто більше, крім царя племені варірі Дафу.
Я зовсім забув поцікавитися, хто ж він, Ітело, такий, і тепер запитав:
— О, даруйте, либонь, і ви належите до царського роду?
— Моя тітка — цариця, — сказав він. — Віллатале. А житимете ви в другої моєї тітки, Мталби. Вона вам надасть свій дім, шановний гостю.
— О, чудово, — сказав я. — Ви дуже гостинні. Виходить, ви — принц?
— О, так.
Це мене трохи втішило. Він був такий великий і такий поважний, що я від самого початку здогадався про його високе походження. А він, прагнучи розвіяти мій поганий настрій, сказав, що, наскільки йому відомо, я тут перший білий за останні тридцять років.
— Знаєте, ваша високосте, — сказав я, — мабуть, для вас же ліпше не приваблювати сюди багато чужих людей. Думаю, те, що ви маєте, — це справжні скарби. Не знаю, в чому тут загадка, але я відвідував найстародавніші руїни в Європі, і вони не видаються навіть наполовину такими стародавніми, як ваше село. Якщо ви боїтеся, що я покваплюся розповісти про вас усьому світу чи що я почну робити знімки, то хай вас це не турбує. Така поведінка аж ніяк не в моєму дусі.