Ітело подякував мені за мої добрі наміри, але сказав, що тут немає нічого вартого уваги, аби приваблювати мандрівників. А я й досі переконаний, що мені вдалося проникнути в суть глибше, аніж це зробила географія. Зрештою, я ніколи не захоплювався географією; чи не найголовніша її властивість у тому, що коли ви визначили координати якогось місця, то вам більше немає чого сказати про нього.
— Вельмишановний гостю, пане Гендерсоне. Прошу, заходьте в наше місто, — сказав Ітело.
І я йому відповів:
— Сподіваюся, ви мене познайомите з усіма, хто в ньому живе.
Погода була розкішна, хоча й надміру суха, все затоплене сяйвом, і навіть пилюка здавалася запашною і діяла на мене збудливо. Нас уже чекав цілий гурт жінок, дружин Ітело, всі вони були голі, і чорні кола навкруг їхніх очей утворилися немовби внаслідок якоїсь особливої дії сонця. Світліша шкіра на їхніх долонях постійно нагадувала мені рожевий мармур. Через цю різницю кольорів і пальці видавалися більшими, ніж були насправді. Згодом я бачив, як декотрі з тих молодих жінок годинами стояли, кожна з мотузкою на пальцях, і грали в «ліжечко», причому за двома гравцями звичайно спостерігало по кілька глядачів, які кричали «Аху!», коли в котроїсь виходила особливо складна фігура. Жінки, що тепер зустрічали нас, стуляли докупи зап’ястки й плескали в долоні — їхня форма вітальних оплесків була саме така. Чоловіки вкладали пальці в рота й свистіли, іноді хором. Тепер, коли вже ніхто не плакав, я весело сміявся, широко роззявляючи рота під своїм великим запилюженим шоломом.
— А зараз, — сказав Ітело, — ми відвідаємо цариця Віллатале, моя тітка, а згодом чи, може, й водночас, і друга моя тітка, Мталба.
В цей час до нас підійшли дві жінки — кожна з парасолею в руках. Сонце пряжило немилосердно, і я обливався потом, бо ручки цих двох урядових парасолей, що мали форму розплесканої квітки, були футів вісім завдовжки і з такої висоти давали дуже мало затінку. Люди, які юрмилися навкруг мене, були надзвичайно вродливі; декотрі з них задовольнили б вимоги самого Мікеланджело. Далі ми вирушили по двоє, майже церемоніальним маршем, з Ітело на чолі процесії. Я посміхався, але вдавав, ніби це — гримаса, спричинена пекучим сонцем. Так ми марширували в бік царициного подвір’я.
І тепер я почав розуміти, яке тут стало лихо й чому всі плакали. Ми саме проминали загороду для худоби й побачили хлопця з великим, неоковирним дерев’яним гребенем; він стояв над коровою, горбатою, як і решта, коровою. Але річ не в цьому, річ у тому, що хлопець чистив і пестив її з такою дбайливою ніжністю, якої мені ще не випадало бачити. Гребенем він розчісував їй чубчик, дуже густий на опуклості між рогами. Він гладив її, обіймав, а вона почувала себе погано. Навіть коли б ви виросли не в селі, як я, ви відразу помітили б, що з твариною негаразд. Вона навіть не тицяла в нього мордою, як завжди робить корова, коли її пестять і вона розкошує від утіхи. Та й сам хлопець був зажурений і похмурий. Навколо них обох витала якась безнадія. Мені був потрібен час, щоб скласти все докупи. Ви повинні зрозуміти, що ці люди люблять свою худобу, як рідних братів і сестер, як власних дітей. Ось що пояснив мені Ітело: тільки для того, щоб описати різні форми рогів, вони там мають понад півсотні слів, і є сотні слів для позначення виразу коров’ячої морди, і ціла окрема мова для опису поведінки худоби. До певної міри я міг оцінити ці почуття. Я сам дуже любив декотрих своїх свиней. Але свиня — це тварина, наділена від природи дипломатичними здібностями. Вона чутливо реагує на всі прояви людської поведінки, і в спілкуванні з нею взагалі можна обійтися без слів.
Процесія на чолі з Ітело та мною зупинилась, і всі погляди звернулися до бідолахи та його корови. Але мене так тяжко вразило це гнітюче видовище, що я не став затримуватись і рушив далі. Проте далі моїм очам відкрилася ще сумніша картина. Сивоголовий чоловік років п’ятдесяти стояв навколішки й тремтів, і плакав, і посипав собі голову землею, бо його корова відходила. Всі з глибоким смутком спостерігали, як він узяв її за роги, вигнуті у формі ліри, й почав благати, щоб вона не покидала його. Але корова була вже в стані цілковитої апатії, і шкіра над її очима зібралася в зморшки, наче тварина хотіла прокинутися, коли він її будив, та не могла. На це видовище у мене самого затремтіли коліна; я відчув глибоку жалість і сказав:
— О Господи, невже цьому не можна якось зарадити?
Широкі груди в Ітело здійнялися під короткою просторою матроскою, і він глибоко зітхнув, так наче йому було прикро псувати гостеві настрій усім тим горем і тугою.