— Боюся, що ні, — відповів він.
І саме тоді сталося несподіване: раптом мені привидівся блиск води, цілого озера води, і спочатку я мало не сприйняв це як дзеркальне світіння відполірованої металевої штаби, що погойдувалась перед моїми очима. Але воду, коли вона близько, наші чуття впізнають непомильно. Я впізнав її запах і, зупинивши Ітело, сказав йому:
— Поясніть мені, будь ласка, принце, в чому тут річ? Онде чоловік ладен руки на себе накласти з розпачу, а онде ліворуч, якщо не помиляюся, блищить вода. Ви мені скажіть, вода то чи не вода?
Він визнав, що то справді вода.
— А тим часом корови у вас помирають від спраги? — провадив я. — Отже, з тією водою щось негаразд? Вона отруєна? Але в такому разі ви повинні знайти якийсь вихід, процідити її абощо. Можна зробити великі глеки й викип’ятити шкідливі домішки. Либонь, мої поради здаються вам нездійсненними, так? Але ви самі здивуєтесь, якщо скличете всіх своїх людей і вони візьмуться до діла. В будь-якому становищі не слід піддаватися почуттю безнадії.
Поки я говорив, принц кивав головою, ніби погоджувався зі мною, але насправді він не погоджувався. Його дужі руки були схрещені на матросці, і пошматована тінь падала на нього згори від парасолі у формі розплесканої квітки, яку дві голі жінки тримали над ним усіма своїми чотирма руками, ніби боялися, що вітер вихопить її в них із рук. Проте вітру не було. Повітря застигло так нерухомо, ніби його приклеїли до небесного склепіння, і воно висіло під ним розпечене й голубе, полуденне й прекрасне.
— Дякую… дякую вам, — сказав він, — за добрі наміри.
— Але мені не слід пхати носа до чужого корита, чи не так? Може, ви й маєте рацію. Я не хочу ламати ваші звичаї. Але важко дивитись, як ви страждаєте, і навіть не запропонувати тої чи тої ради. Ви принаймні дозволите мені глянути на ваш водний припас?
З видимою неохотою Ітело сказав:
— Гаразд. Чом би й ні?
Отже, Ітело і я, двоє чоловіків, майже однакові на зріст, залишили його дружин та решту тубільців позаду й пішли подивитися на воду. Я оглянув її дуже пильно; вона мала в собі трохи намулу та водоростей, але в усьому іншому здавалася цілком нормальною, і її було багато. Стінки й гребля цього своєрідного ставка-резервуара були вимурувані з темно-зеленого каменю. Я дійшов висновку, що десь на дні є джерело; але більша частина води, звичайно, надходила з гір — про це свідчило сухе річище, яке звідти спускалося. Щоб запобігти випаровуванню, над водоймою спорудили великий дах-стріху з пальмового листя й сухої трави, футів у сімдесят завдовжки й футів у п’ятдесят завширшки. Після тривалої подорожі я б залюбки роздягся і стрибнув у цю затінену, теплу, хоч і трохи спінену воду, щоб поплавати й попірнати. Для мене було б справжньою втіхою перекинутися на спину й лежати, дивлячись на цю ретельно викладену стріху.
— То в чому ж річ, принце? З яких міркувань ви не можете напувати корів цією водою? — запитав я.
Принц сам підійшов зі мною до водойми; решта тубільців стояли кроків за двадцять позаду, вочевидь неспокійні та збуджені, і я сказав:
— Чому ваші люди такі стривожені? У цій воді щось є?
Я придивився ще уважніше й помітив, що під самою поверхнею сновигають якісь істоти. Крізь золоте павутиння сонячного світла я спершу розгледів пуголовків з величезними головами, на всіх стадіях розвитку, з довжелезними хвостами, що робили їх схожими на гігантські сперматозоїди, і зародками ніг. А потім я побачив і здоровенних плямистих жаб із широкими головами, притуленими до тулуба без шиї, з довгими білими задніми ногами і з коротенькими передніми лапками, що, здавалося, виражали подив. З усіх живих створінь, які зустрічалися мені в цій місцевості, жаби, здавалося, почували себе найкраще. Я навіть позаздрив їм.
— Не кажіть мені нічого, я все зрозумів, — звернувся я до Ітело. — Отже, причина в жабах, так? Це вони не дають вам напувати худобу?
Він сумно кивнув головою. Атож, причина в жабах.
— Як вони туди потрапили? Звідки взялися?
На ці запитання Ітело не міг відповісти. Їхня поява була оповита таємничістю. Він знав лише те, що ці створіння, досі тут ніколи не бачені, з’явились у водоймі з місяць тому, і через них арнюї тепер не могли напувати худобу. Ось яке прокляття їх спостигло.
— Ви називаєте це прокляттям? — сказав я. — Адже ви бували у світі. Хіба в школі вам ніколи не показували жабу — принаймні на картинці? Вони ж нешкідливі.
— О, звичайно, — погодився принц.
— То невже вам не зрозуміло, що ви не повинні морити спрагою корів тільки тому, що у воді завелися жаби?