— Я навчатись у школа в Малінді, — сказав він. — Чудове місто, дуже й дуже гарне.
Згодом я побував у цьому Малінді; то був давній порт на східному узбережжі Африки, знаменитий у часи арабської работоргівлі. Ітело заговорив про свої мандри. Він і його друг Дафу, нині цар племені варірі, подорожували вдвох із півдня на північ. Вони плавали у Червоному морі в якихось старих коритах і працювали на залізниці, що її турки будували до Аль-Медини перед великою світовою війною. З цим я був трохи обізнаний, бо моя мати вельми переймалася долею вірмен, а з творів Лоуренса про арабський світ я давно довідався, як поширилася на Близькому Сході американська освіта. Младотурки і, здається, навіть сам Енвер-паша навчалися в американських школах, хоча яким чином «Село ковалів» та «Ніжна Аліса й сміхотлива Аллегра» надихнули їх на війни, заколоти та різанину, становить цікаву тему для дослідження. Але цей принц Ітело з нікому не відомого пастушого племені, що жило на плато Гінчагара, та його друг із племені варірі ходили до місіонерської школи в Сирії.
І обидва повернулися потім додому, в свою глушину.
— Гадаю, — сказав я, — це було великою подією у вашому житті — вибратись у світ і подивитися, як живуть люди в різних його кінцях.
Принц усміхався, але його поза раптом стала напруженою; він широко розчепірив коліна й уперся в долівку великим пальцем та суглобами решти пальців однієї руки. Він усе всміхався, і я зрозумів: зараз між нами має щось статися. Ми сиділи один навпроти одного на двох низеньких ослінчиках у критій сухою травою та пальмовим листям хижі, дуже схожій на величезний кошик для шитва; і все, що доти зі мною було — і довгий перехід через пустельне плоскогір’я, й іржання зебр уночі, і сонце, яке щодня рухалося вгору й униз, наче музична нота, і африканські барви, і вмирущі корови, й тужіння за ними, і жовта вода у ставку, і жаби, — так вплинуло на мій розум і почуття, що мій організм перебував у дуже хисткій рівновазі. Хисткій, щоб не сказати небезпечній.
— Принце, в чому річ? — запитав я.
— Коли до нас приходити гість-чужинець, ми з ним змагатися. Так треба, щоб познайомитись. Неодмінно треба.
— Це справді схоже на усталений звичай, — невпевнено промовив я. — А скажіть, чи не могли б ви бодай один раз відступитися від нього або відкласти на потім? Адже я геть виснажений.
— О ні, — сказав Ітело. — Хто прийти, повинен боротися. Так у нас завжди.
— Розумію, — відповів я. — І ви, звичайно, тут чемпіон?
На це запитання я й сам міг би дати відповідь. Звичайно ж, Ітело був чемпіон, і саме тому він вийшов мені назустріч, і саме тому ступив зі мною до хижі. Тепер я збагнув також, чому зчинили такий галас дітлахи, які з’юрмилися біля сухого річища на околиці села, — вони знали, що буде змагання.
— Даруйте, принце, — сказав я, — але я ладен здатися вам без бою. Он які у вас могутні м’язи, а я, як бачите, значно старший за вас.
Ці слова Ітело пустив повз вуха. Він схопив мене рукою за шию і почав пригинати мою голову вниз. Здивований, але так само чемно я попросив його:
— Не треба, принце. Не робіть цього. Мені здається, я належу до вищої вагової категорії, ніж ви.
Правду кажучи, я хотів викрутитися з цієї халепи і не знав як. Ромілаю стояв поруч, але вдав, ніби не помітив блискавичного погляду, яким я скинув на нього. Мій білий шолом, у якому я носив паспорт, гроші та папери, впав у мене з голови, і довгі, давно не стрижені кучеряві патли настовбурчились у мене на карку, а Ітело все тяг і тяг мене донизу за собою. А я тим часом напружено міркував, намагаючись збагнути суть того, що діється. Цей Ітело був страшенно дужий, він сидів на мені верхи у своїх просторих білих панталонах та в короткій матросці і валив мене додолу. А я з усієї сили притискав руки до боків і дозволяв йому тягти і штовхати мене як йому заманеться. Я вже лежав долічерева, обличчям у пилюзі, а мої ноги волочилися по долівці.