— Мої тітки вподобати вас, Гендерсоне. Це дуже, дуже добре, — сказав Ітело.
— Вони справді високої думки про мене, принце? Ви не помиляєтеся?
— Дуже високої. Найвищої. Першокласної. Вони милуватися ваше обличчя, і вони знати, що ви мене поборов.
— Я радий, чоловіче, що моя фізична сила згодилася на щось добре, — сказав я, — замість завдавати мені прикростей, як це здебільшого бувало в моєму житті. Але поясніть мені: невже жінки, прилучені до сумутности, не можуть дати раду жабам?
На ці слова Ітело споважнів і сказав, що ні, не можуть.
Тепер настала черга цариці ставити запитання, і насамперед вона висловила свою радість, що я прийшов. Говорячи, вона не могла всидіти нерухомо; її голова посмикувалася — в такий спосіб жінка виражала свою доброзичливість і приязнь, — дихання з присвистом вихоплювалося в неї з рота, вона розмірено водила рукою біля свого обличчя, її видюще око широко розплющувалося, втуплюючись у мене, а сухе біле волосся то настовбурчувалося, то опадало, залежно від того, зморщувалося чи розгладжувалось її чоло.
Перекладачів у мене було аж двоє, бо зовсім відсторонити Ромілаю від участі в подіях я не міг. Він поводився з гідністю, знав своє місце і був зразком ґречности в африканському дусі, так наче його виховували для життя при царському дворі; говорив він на високих нотах, розтягуючи кожне слово, притискаючи до грудей підборіддя і з церемоніальною врочистістю підносячи вгору палець.
Привітавши мене, цариця захотіла знати, хто я такий і звідки прийшов. І тільки-но почув я це запитання, як на всю втіху та душевну легкість, що їх переживав я при цій нагоді, насунула тінь, і мені стало зле. Важко сказати, чому я відчував таку нехіть розповідати про себе, але так воно було. Казати їй чи не казати, що я багатій? І що приїхав з Америки? Може, цариця й не знала, де вона, та Америка, бо навіть жінки цивілізовані не дуже захоплюються географією, воліючи жити у власному світі. От Лілі могла б розповісти вам безліч цікавого про мету, до якої слід прагнути, про те, що повинна і чого не повинна робити людина, але я не певен, чи відомо їй, куди тече Ніл: з півдня на північ чи з півночі на південь. Тому я був певний, що така жінка, як Віллатале, не стане розпитувати, звідки прийшла людина, лише для того, щоб їй відповіли назвою континенту. Отже, я стояв і міркував, як мені їй відповісти, — насуплений, замислений, з обвислим животом (роздряпаним до крові під теніскою після боротьби з Ітело), мружачи майже заплющені очі. А моє обличчя, мушу вам нагадати, — це не звичайне собі обличчя, а щось подібне до недобудованої церкви. Я усвідомлював, що жінки відривають немовлят від цицьки, аби підняти їх високо вгору й показати їм цей дивовижний предмет. А що природа в Африці виявляє себе в крайніх формах, то, гадаю, вони цілком щиро захоплювалися моєю незвичайною зовнішністю. Немовлята голосно верещали, обурені тим, що в них видерли з рота цицьку, — вони нагадали мені про підкидька з Данбері, якого принесла додому моя шалапутна донька Райсі. Цей спогад подіяв на мене гнітюче, і мене опанували ті самі гіркі почуття, які опановували мене щоразу, коли я починав думати про своє місце в житті. Безліч фактів зринуло в моїй свідомості, груди здавило болем. Хто, хто я такий? Мільйонер, що знічев’я подався в мандри. Брутальний егоїст, який блукає по світу. Людина, котра покинула батьківщину, засновану її предками. Суб’єкт, чиє серце волає, мов навіжене: «Я хочу, хочу!» Тип, який з розпачу приохотився до скрипки, марно силкуючись видобути із струн ангельські звуки. Невдаха, що заповзявся пробудити свій дух від сну чи просто від отупіння. То що я міг сказати цій старій цариці в лев’ячій шкурі й у пластиковому плащі (бо вона надягла його і застебнула на всі ґудзики)? Що я знехтував даровані мені блага й вирушив у мандри шукати розради? Чи що я десь вичитав про одвічне прощення гріхів, але з притаманною мені недбалістю загубив ту книжку? Я сказав сам собі: «Гендерсоне, ти повинен відповісти цій жінці. Вона чекає. Як і що ти зможеш їй відповісти?» І я знову повернувся до початку. Знову запитав себе: «Хто ти такий?» І знову мусив собі признатися: ні, я не знаю, з чого почати.